FAQ Пользователи Группы Регистрация Вход
Профиль Войти и проверить личные сообщения Поиск
Истории ветеранов (на укр. языке)

 
Начать новую тему   Ответить на тему    Список форумов -> СМИ, книги, музыка, кино и т.п.
Автор Сообщение
Vern



Зарегистрирован: 08.02.2006
Сообщения: 58
Откуда: Kyiv DISTRICT

СообщениеДобавлено: Сб Авг 02, 2008 11:01 pm    Заголовок сообщения: Истории ветеранов (на укр. языке) Ответить с цитатой

Думаю проблем с пониманием не будет, если что - пишите, помогу.

Перекладач піхоти
1966-1967

Джоз Телевера-Тосо емігрував у США з Панами. Він записався волонтером у армію своєї нової країни. На той час, коли його відправили до В’єтнаму, він уже був парашутистом та ренджером, пройшов підготовку в тренувальному таборі в районі Панамського Каналу та брав участь у бойових діях на території Домініканської республіки. У В’єтнамі він воював разом з піхотою кавалерії поки його не було поранено у перестрілці в джунглях.

Коли ми прибули, то провели два тижні в Ан Кхе, вивчаючи орієнтацію на місцевості та курс виживання у джунглях. Це було надзвичайно просто для мене після тренувальної бази в Панамі та школи ренджерів. Потім я отримав призначення до 9тої кавалерії. Коли я прибув туди, полковник Шумекер, командир ескадрону, сказав, що йому потрібні перекладачі і чи не хотів би я пройти курс в’єтнамської мови у Сайгоні. І я погодився. Ще шість тижнів я вчився на курсах ЦРУ. Нас тримали ізольовано, а інструктори були в цивільній формі. Після того, як курси закінчилися, нас чомусь послали в школу парашутистів і там ми ще отримали нашивки в’єтнамських аеромобільних військ. А потім я повернувся у піхоту 9тої кавалерії, як перекладач.
Моя перша місія називалася «політ яструба». Як пояснив нам наш пілот Ерл Кронін по прізвиську «Стрижений» - це одиноке баражування гелікоптера Huey з загоном піхоти на борту над джунглями для виявлення партизанів. Це були не регулярні війська Північного В’єтнаму, з якими ми воювали потім, а чорні піжами В’єтконгу біля Ан Кхе. «Польоти яструба» лякали мене довсирачки. Ми політали з годину, а потім направилися в долину, де нас почали обстрілювати. Мені здалося, що наш кулеметник почув, як кулі ударяють в гелікоптер, бо він викинув димові гранати і почав строчити з кулемета. Чувак, що сидів біля мене, помітив двох в’єтнамців, що стрибнули у пересохлу канаву, і ми зарядили їм з гранатометів M79. Я був так наляканий перестрілкою, що обісцявся. Моя рука побіліла – так міцно я стискав свій автомат. В’єтконговці поховалися по тунелях і ми визвали підмогу у 7мої кавалерії, щоб вона з ними розібралася. Того дня ми так і не приземлилися. Такі «польоти яструба» навколо Ан Кхе ми робили чотири рази на тиждень.
Потім нас перемістили на північ у Бонг Сон. Там ми зіткнулися з ще гіршим гівном, бо почали воювати з регулярними військами Північного В’єтнаму. Одного дня нас підбили разом з пілотом Кроніним. Ми тоді літали далеко від бази в зоні «Англія» і щодня приземлялися по кілька разів. Часу не вистачало поспати і не було гарячої їжі. Ми виконували черговий «політ яструба» над територією дуже щільно зарослою кущами і пальмами. Коли наша команда вже збиралися сідати, ракета з РПГ влучила у задній ротор гелікоптера. Машина почала крутитися і падати. Кулеметник отримав тяжке поранення шрапнеллю в ногу. Коли гелікоптер рухнув, ми всі вискочили, але кулеметник залишився у пастці. Я повернувся і витягнув його. Я встиг віднести раненого приблизно на п’ять метрів, коли машина вибухнула.
Війська Північного В’єтнаму влаштували цю засідку і чекали на нас. Ми намагалися організувати оборонну позицію в сухій канаві за 20 метрів від місця падіння. І тільки встигли добігти туди, як нас почали обстрілювати. У нас було два гранатомета М79, два кулемета і у кожного була М16. Один кулемет хлопці встигли зняти з підбитого гелікоптера. Ми навіть не намагалися прицілитися, просто безперервно стріляли туди, звідки лунали постріли. Скоро на допомогу нам приземлилося підкріплення і один медичний гелікоптер, щоб забрати раненого кулеметника. Мій командир сказав: «Ти його витягував, значить він твій. Тягни його до медиків!» Я завантажив його, як пожежник, на спину і з усієї сили побіг до медичного гелікоптера. Навколо свистіли кулі. Коли я добіг до машини, то перекинув його через себе на борт, як мішок з картоплею. «Я його взяв!» - крикнув медик і гелікоптер злетів. Тепер я лишився на відкритому місці і ворог почав лупити по мені. Я упав в грязюку, намагаючись знайти хоч якесь укриття. І так поліз назад до свого загону. Бій тривав ще годину, а потім супротивник відступив. Ми знайшли потім 19 трупів, а трава була скрізь заляпана кров’ю. Хтось написав наказ того дня, вручити мені Бронзову Зірку.
Я був перекладачем у загоні разом з в’єтнамцем-скаутом, колишнім в’єтконгівцем, по прізвиську Кіт Карсон. Його перепрограмували в Сайгоні і направили до нас, коли ми ще були в Ан Кхе. Він був дуже гарним скаутом, бо знаходив просто неймовірно закамуфльовані стежки та схрони рису для нас. Але в боях участі майже не брав. Кіт врятував моє життя одного разу, витягнувши мене з перехресного вогню. Ви завжди змінюєте своє ставлення до людини, коли з вами трапляється щось подібне. Коли ми повернулися на базу, то забухали разом. Ми часто працювали разом над захопленими документами та на допитах. Мені вдавалося гарно розговорити полонених.
Після однієї битви ми захопили багато різної документації, включаючи мапи і схеми наступів. Базуючись на них, ми дізналися, що головна база північнов’єтнамських сил знаходиться біля Бонг Сон. Ми також дізналися, що тактика засідок на одинокі гелікоптери – була прийнята їхнім командування, як основна. Вони вважали, що падіння однієї машини притягувало на те місце підкріплення, яке автоматично також потрапляло в засідку. Кількість підбитих гелікоптерів наскільки зросло, що було вирішено змінити нашу тактику, і тепер на місії вирушав увесь взвод піхоти (три гелікоптера), а не один.
Капітан Сміт, командир нашого взводу, слухав, що ми добули на допитах з полонених і формував повідомлення для 15тої військової розвідки. Документи допомагали нам знаходити ворожі об’єкти далеко від Бонг Сон. З кожним нашим вильотом ми отримували якісь нові данні і нові місця дислокації регулярних військ противника. Ми знаходили багато рису, схронів зброї і розгалужені системи тунелів. Це все належало армії Північного В’єтнаму, яка постачала сюди постійно свіже підкріплення. Вони носили хакі уніформу, шкіряні ремені і зелені шоломи з шкіряною маскувальною сіткою на них. Я називав ці шоломи – капелюх білих мисливців.
Капітана Сміта убили в 1го грудня 1966 року. Ми зачепилися з цілим батальйоном північнов’єтнамців у якомусь селі і він отримав чергу з АК в груди. Капітан Сміт був хорошою людиною. Він з тих, хто ризикував своїм життям заради спасіння тебе з-під куль. Про той бій я багато не пам’ятаю, окрім того, що ми втратили десять чоловік. Ворог оточив село і чекав, поки наш загін не увійде в нього, і тільки потім відкрили вогонь. Потім нам на підкріплення кинули взвод 7мої кавалерії. Разом ми убили там шістдесят сім ворогів.
Ми робили також багато місій в долині Ан Лао. Там підбили нашого пілота Стриженого Кроніна. Ми патрулювали цілий день і зупинилися, щоб влаштувати нічну засідку. Наступного дня ми нічого не дочекалися, окрім кілька трасерів, що вистрілили в нас. Ми спізнилися на місце, де нас мав підібрати Кронін на борт. Він прилетів туди раніше і щоб не видати наше положення кружляв над місцем зустрічі. В’єтнамці на схилі гори помітили його і засадили ракетою з РПГ. Його було поранено і машина задиміла. Два інших гелікоптера атакували ворога, поки цей реально безумний ранений дядько здійснив посадку, щоб забрати нас, і вивіз усіх звідти. Я реально пишався ним. Ми всі написали керівництву і йому вручили Почесний Хрест (Distinguished Flying Cross) за ту місію.
Якось ми були на розвідувальній місії в горах і взвод ренджерів увійшов у нашу засідку. Вони просто вийшли з кущів і ми не знали, хто це. Ми могли буквально змести їх нашим вогнем. Але, коли з кущів з’явилося більше людей, ми зрозуміли, що то американці – а точніше ренджери, бо вони носили камуфляж. Ми, не видаючи себе, зв’язалися з штабом ренджерів і нам дали їх оперативну радіо частоту. Потім ми визвали їх:
- Ей! Це ви тут проходите мимо нашої позиції?
- Де ви?
Одного разу ми працювали з ними. У нас була інформація, що північнов’єтнамські війська будуть спускатися з гір у села, щоб зібрати податки у вигляді рису з населення. Це був якраз час жнив і вони потребували рису. Ми засіли якраз біля дороги, що вела на рисові поля і стали чекати їх. Ми розділилися, щоб влаштувати засідку по обидва боки дороги, але розвели їх, щоб не постріляти один одного. О третій ранку в’єтнамці з’явилися на дорозі.
Ренджери були крутими чуваками. Вони пропустили авангард і дочекалися, поки останній член основної групи не зайде у нашу засідку. А потім одночасно ударили по них. Ми нарахували двадцять сім трупів. Але ми ще отримували спорадичний вогонь з лісу, тому визвали 8му кавалерію. Частина піхоти заблокувала село, а інший гелікоптер сів прямо на дорогу далеко позаду, щоб перекрити шляхи відступу. Коли нам наказали відступати, ворог знову атакував. Ми відступали малими групами, прикриваючи один одного і ховаючись у канавах на рисовому полі. Два гелікоптера-скаута прикривали наш відхід, а Стрижений Кронін забрав нас звідти. Він завжди з’являвся тоді, коли нам потрібно було втекти. Ми забралися без жодного поранення. За цю операцію нам вручили Срібні Зірки.
Мене підстрелили біля Бонг Сон. Ми спускалися вниз по стежці у долині. Я був всередині колони, не в авангарді, коли боєць північнов’єтнамської армії зіскочив прямо з дерева в п’яти метрах від мене. Він просто зіскочив і засадив мені чергу з АК прямо в живіт. Все, що я пам’ятаю, це те, що я йшов зі зарядженою М16 і отримав удар в живіт. Я моментально також випустив чергу у цього чувака. Коли лікар підбіг до мене, я питав його: «Я попав у нього? Я попав у нього?» І перед тим, як вколоти морфій він сказав: «Угу! Ти перерубав його наполовину.» Кулі пройшли крізь живіт і вийшли в спину.
Прокинувся я вже у Японії. Мене вже прооперували і там лежав три тижні. Потім мене переправили у США, де я ще відлежувався три місяці у лікарні в Вашингтоні. Мене знову прооперували. Потім мене призначили в форт Белвоїр, штат Вірджинія. Там я відповідав з так зване «в’єтконгівське село» - тренувальний полігон, де майбутнім офіцерам показували, що таке тунелі, пастки, міни та розтяжки, і як вірно відстрілюватися у засідці. Потім мене відправили у Корею в 2гу піхотну дивізію. Ми сиділи в демілітаризованій зоні, але отримували платню, як на війні. А потім я кинув службу.
Я повернувся в форт Люїз, штат Вашингтон, і подав у відставку. Вдягнув уніформу і поїхав додому. Я був сержантом кавалерії і дуже пишався своїми медалями. Я прилетів у Сієтл і прямо в аеропорту відчув інше ставлення. На мене п’ялилися і казали, щось накштал: «Глянь! Он убивця дітей!» Я навіть не знав, як на то все реагувати. Вони загнали у мене почуття провини. Я пішов у бар і нажерся. А в барі мене питали: «Скажи, скільки людей ти убив там?» Коли я повернувся додому, то зняв форму і більше ніколи її не вдягав. Я був у депресії. Я почав бухати, багато курив і не міг знайти роботу протягом десяти місяців. Я навіть зараз злюся, коли думаю про це.
Мені дали 30 відсотків інвалідності, але ніколи не використовував це. Америка зробила мене своїм громадянином, тому я хотів зробити щось корисне для неї, а не просити милостиню. Моя дружина допомагала мені. Я працював і механіком і черговим на заправці. Довго на роботах не затримувався. Вступив у коледж, але завалив іспити, бо не міг концентруватися на навчанні. Але згодом пересилив себе і почав навчатися. Освоїв програмування і тепер працюю на гарній роботі у Вашингтоні.
Коли поставили Стіну у 1982 (з іменами тих, хто загину на війні), моя дружина запитувала мене:
- Ти поїдеш туди? Ти поїдеш туди?
Я їй сказав:
- Ні, якого чорта мені туди їхати!
Але згодом поїхав і почав шукати імена. Я знайшов сержанта зі взводу обслуговування, якого я знав. Він був сержантом першого класу і ми всі називали його «Чувак». Він був з обслуговування, але оскільки була велика нестача кулеметників, йому довелося літати. Я був там, коли його убили. Мені було сумно, але я думав – дякую Боже, що не мене! Може саме через ці думки, я відчував вину, доторкнувся до його імені і почав плакати.
Наш медик підійшов до мене і сказав: «З поверненням, братуха!» Я не бачив його п’ятнадцять років. Там же я зустрів і інших, яких не бачив всі ці роки. Ми сіли там і обнялися на цілу годину. І тримали один одного, так ніби зараз вибухне снаряд. Інші ветерани приєдналися до нас. Це було неймовірне видовище десять чи п’ятнадцять мужиків, які обнялися і плачуть. Потім я ще відвідував різні події і зустрічав своїх хлопців. Ми відчули гордість за те, що ми були у В’єтнамі і були саме піхотою кавалерії, «небесні війська».
_________________
tHIS IS THE ENd
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение
Vern



Зарегистрирован: 08.02.2006
Сообщения: 58
Откуда: Kyiv DISTRICT

СообщениеДобавлено: Сб Авг 02, 2008 11:08 pm    Заголовок сообщения: Ответить с цитатой

Моя служба у В’єтнамі почалася в піхоті – група Д, 1-ший ескадроні 9-тої кавалерії у Пхок Вхін в січні 1971 року. В Америці ти добровільно записуєшся до війська (Сухопутні війська, Флот, Морська піхота, Авіація) і, якщо десь відбувається війна, тебе направляють в бойову зону. Там ти можеш добровільно записатися на роботу високого рівня ризику. Так це зробив я. Я мав ліжко, щоб спати і одну гарячу їжу в день, і кожен день я відправлявся на передову. Окрім цього ти отримуєш заздрісну повагу з боку інших частин. Це також давало тобі більшу свободу пересування, ніж її було в інших частинах.
Коли я прибув до В’єтнаму, мене поставили на Щуряче патрулювання. Кулемет М60 і 107 міліметрова безвідкатна гвинтівка вмонтована на джип. Ми супроводжували колони вантажівок, патрулювали дороги. Інколи нас ставили в засідки, інколи перекидали на підкріплення іншим частинам.
Над нами постійно літали гелікоптери і я уявляв, як там мабуть класно літати. Тому я запитав свого лейтенанта, як потрапити в Кавалерію. Він відповів, що туди йдуть виключно добровольці і, якщо я захочу туди, то він дасть мені гарну рекомендацію. Тому я пішов до командування групи А 1/9 і записався. Спочатку ми воювали в Пхок Вхіні, а згодом перебралися до Тай Нхіна.
Через чотири місяці мене перевели у Туй Вха на базу забезпечення як Фахівця по зберіганню боєприпасів. Це було місто з мощеними бетонними вулицями, пляжем, ресторанами. Мені доводилося чистити свої черевики до блиску, що виводило з себе. Якось я йшов по вулиці, як раптом на південному кінці бази почалися вибухи і, як мені тоді здалося, вони наближалися до мене. Я зрозумів, що це нас обстрілюють партизани. Тому упав на землю і почав лізти до укриття. А двоє хлопців, що йшли по тротуару почали сміятися. Вони сказали, що видно, що я щойно з фронту. На моє запитання, „а що ж це, блядь, коїться?” вони відповіли, що це вибухають старі боєприпаси на складах. Я був таким офігівшим від цього ідіотизму, що пішов прямо до мого сержанта і сказав, що мені потрібно перевестися поближче до фронту. І той відіслав мене в групу А, 3-ій ескадрон 17-тої кавалерії в Лай Кхе, де я і прослужив до свого дембеля в грудні 71-го.
У В’єтнамі усі намагалися не заводити друзів, оскільки хлопчина, який зараз сидить біля тебе поруч, завтра може бути уже мертвий. Ця проблема є навіть зараз серед тих ветеранів, що служили в бойовій зоні. Звісно ми мали друзів, але тримали їх на певній дистанції, навіть якщо і хотілося дружити. Самі боялися засмучувати когось, якщо завтра помремо. Ми бачили і відчували смерть, це жахливо. Але я не можу сказати, що усі не люблять війну. Багато хлопців прагнули бою, щоб відомстити за смерть близьких друзів. Це були єдині люди, що лишалися навіть тоді, коли їх термін служби закінчувався. Вони робили різні небезпечні речі під час бою, у той самий час, коли ти ризикуючи своїм життям намагався їх врятувати.
Найсумніша частина війни – це те, що багато огидних речей робиться, коли ти відвертаєшся. Вбивства, зґвалтування, знущання. І якщо тобі не подобається це усе, ти просто відвертаєшся, ніби цього і не відбувається взагалі, тому що там не було кому про це сказати, і не було нікого, хто б це хотів слухати. Ці жахливі, огидливі речі – одна з основних причин Посттравматичного В’єтнамського Синдрому ветеранів. Насильство було шляхом життя. Алкоголь і наркотики – це був шлях щоб втекти від цього жаху.
По прибуттю в США було багато образ в наш бік, починаючи з аеропорту. Обзивали вбивцями дітей, тощо. Я, приїхавши назад в Америку, приховував той факт, що я служив у В’єтнамі. Це було нікому не потрібно, хоча держава мене щедро прикрасила медалями, за те, що я робив там. Я жив сам разом з моїми докорами сумління і мовчав, оскільки я бачив занадто багато такого жаху. Скільки, що усі оточуючі мене вдома, навіть, не могли собі уявити. Але я твердо знаю, що ми не були винуваті за усе, що робили. Ми були тоді, як і усі ви – намагалися вижити в суспільстві, де держава говорить тобі, що ти маєш робити і як ти маєш жити. Я не мав ненависті ні до кого, навіть, до ворогів. Там, у В’єтнамі, я робив те, що мені наказували. Я опинився у ситуації, яку не міг контролювати. І, якщо чесно, єдиним моїм бажанням було повернутися додому.
Єдине, що ти міг контролювати там, це роботу, яку ти маєш робити. Я ненавидів піхоту. Ви навіть не можете уявити, що таке опинитися в джунглях вночі, коли навколо тебе купа ворогів, які хочуть тебе убити, купа різних зміїв, павуків та інших гадів, які хочуть тебе вкусити. Ніч у В’єтнамі найгірше, що може бути. Темрява просто жахлива. Ти прокидаєшся від кожного звуку. Я ще досі, 30 років по тому, погану сплю від цього. Вологі джунглі смердять і душать. Там не можливо висохнути.
Тому я обрав Кавалерію. Мені подобалося літати. Плюс, я мав нормальну гарячу їжу щодня і ліжко, де я міг спати. До того ж, я міг писати додому матері і своїй дівчині по ночам. Я був у команді скаутів, це значить, що я полював на ворога. Наша розвідка збирала інформацію, а ми мали її перевіряти. Тобто, коли ми отримували інформація, що ворог сконцентрувався в якомусь районі, ми вилітали туди і починали баражирувать над джунглями, чекаючи поки ворог почне по нас стріляти. Зазвичай ворог ховався у бункерах. Ми знижувалися і моя робота, як кулеметника, була стріляти, або закинути гранату в бункер, щоб визвати вогонь на наш гелікоптер. Якщо вони починали стрілити, це означало, що інформація підтвердилася і тоді гелікоптер Кобра, оснащений ракетами, який у той час висів на 2500 метрів над нами спускався і хуярив бункер, або артилерія накривала цей район, або визивали авіацію. А ми відходили назад і підраховували збитки. Я втратив дуже багато своїх друзів у таких операціях.
Я відчував смерть. Уже вдома, в Америці, мені снилися кошмари, відбувалися провали в пам’яті, я був постійно злий незрозуміло на що, і я думав про це кожен день. У В’єтнамі я провів усього один рік, але це відбилося на все моє подальше життя. В 1986 я опинився у госпіталі для ветеранів, що страждали посттравматичним синдромом. Пролікувався там шість місяців, це допомогло мені хоч трошки навчитися стримувати свою злість.
Коли я повернувся з В’єтнаму, мені здавалося, що усе навколо змінилося, навіть моя мати. Я не підтримував стосунків з своїми друзями дитинства, оскільки вони були іншими ніж я. Лише згодом я зрозумів, що це не вони змінилися, це я змінився.
Те що я бачив у В’єтнамі не мало ніякого відношення до боротьби з комуністами. Нафта і каучук, ось що було основною причиною. Нафтові заводи ніколи не обстрілювалися, ні в якому разі. Каучукові плантації були просто раєм для Армії Північного В’єтнаму. Якось ми виявили цілий їх полк у плантації і визвали артилерію. Вони відповіли, що не це за межами їх досяжності. Визвали авіацію – погані погодні умови, вони не вилетять. Окей! Тоді піхота. Піхота без танків не піде, а танки не підуть, бо вони 12 футів в ширину, а каучук росте рядами по 10 футів у ширину. Просто родичі дружини президента були власниками найбільших плантацій у В’єтнамі. Така собі Бізнес війна виходить. Ніхто навіть і не думав тоді про свободу і права людини. Ми в самій Америці маємо проблеми з правами людини. У нас можуть посадити ні за що на добрячий строк до в’язниці і усім буде насрати, що ти там сидиш, а у тебе дружина і двоє дітей на свободі. Тому, це мене просто виводить з себе, коли наша країна заявляє, що якась інша має проблеми з правами людини, коли ми не можемо контролювати власні.

Верн, штат Іллінойс
_________________
tHIS IS THE ENd
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение
Vern



Зарегистрирован: 08.02.2006
Сообщения: 58
Откуда: Kyiv DISTRICT

СообщениеДобавлено: Вс Авг 03, 2008 5:44 pm    Заголовок сообщения: Перший бій Ответить с цитатой

Новоприбулим до В’єтнаму було дуже тяжко. Коли ви дістаєтесь до вашого взводу, то на вас дивляться зі злістю, вони всі виглядять втомленими та роздратованими. Вони відразу починають стібатися з того, який ти чистий та охайний. Чистий сіро-оливковий колір сліпить їх. Вони знають, що ти новачок. Тобі говорять різні образи, бо вони бояться з тобою бути поруч, оскільки знають скільки помилок ти можеш зробити. Перший день, ти вирушаєш на своє перше патрулювання. Поки ти готуєшся, морпіхи починають давати тобі поради. Деякі з них лякають тебе довсирачки.
«Тримайся від мене подалі, рядовий! Ти зрозумів мене?! І дивися, куди ступаєш! Я не хочу, щоб ти наступив на міну і я відмивав твою кров з себе!»
Ти відчуваєш страх перед тим, що може трапитись. На патрулюванні все тихо, ніхто не говорить, комунікація здійснюється сигналами. Ти тільки чуєш звуки джунглів. А джунглі невгамовні. Ти думаєш: «Що це за Богом забуте місце?!» Тут спекотно і брудно, ти потієш і весь мокрий від свого ж поту. Ти продовжуєш рухатися, поки раптово не чуєш гучний постріл, стріляють з ручної зброї навколо тебе. Люди кричать і тут ти чуєш голосний стогін. Цей стогін потім чуєш до кінця життя. Відчуття, що світу кінець. Все йде до чортової матері. Ти лежиш обличчям в багні і намагаєшся поглянути, звідки стріляють, але все, що ти знаєш – це кулі, що свистять поруч з тобою. Ти не намагаєшся встати, а тільки поглядом намагаєшся зрозуміти, що трапилося, але нічого не ясно. Ти буквально руками намагаєшся вритися в землю. Ти не бачиш ворога, а тільки своїх морпіхів, які бігають. Хтось кричить команду, але ти від страху не розчув, що крикнули. І думаєш: «Боже, мені тут ще бути вісімнадцять місяців. Як мені в біса тут вижити?!»
Потім постріли стихають, і ти ясно чуєш жахливі крики, крики твого товариша морпіха. Хтось, кого поранили або заділо осколком. Хтось ранений, хтось обгорів, хтось кровоточить. Хтось кричить: «Я хочу вмерти!» Хтось гукає матір перед смертю.
Це удача пережити цей день. Всі повертаються на базу і ти лежиш на койці і напружено дивишся в стелю, а у вухах стоять ті жахливі крики.
День другий, і ти вже знову на патрулюванні. І знову світ тріщить, але все це не виглядить таким незрозумілим, як було вчора. Ти падаєш мордою в бруд, дивишся вперед, все рівно не бачиш ворога і чуєш ті самі крики. Ти чудово розумієш, що знову когось з твоєї команди підстрелили. І ти починаєш злитися. Не зрозуміло чому саме зараз, але ти починаєш дуже переживати те, що хтось з морпіхів наступив на міну або потрапив у западню, або когось застрелили. Це відчуття, яке ти пронесеш з собою через усе своє перебування тут. Ти знову повертаєшся додому, а думки проносяться у тебе в голові. «Чи виживу я в цьому пеклі?»
Третій день патрулювання. Світ знову хоче розвалитися і відбувається все те саме, що і вчора і позавчора. Але ти не падаєш на землю. Ти стоїш прямо і вдивляєшся в джунглі, намагаючись знайти ворога. Кулі пронизують джунглі і кладуться десь поруч з тобою, але ти вже не боїшся. В цей час ти божеволієш і стаєш навіженим. Найбільше твоє бажання – знайти того сучого сина і убити його за те, що він убив твоїх морпіхів. І ти біжиш в тому напрямку, звідки лунають постріли. В руках міцно тримаєш зброю, кричиш на межі можливостей твоїх легень. І в цей момент відбувається трансформація. Ти тепер не новенький, ти тепер справжній морпіх. Він більше не боїться, злість замінила страх. Welcome у бій!
Нічого не змінилося з того дня окрім того, що морпіхи зараз краще оснащені, а повітряна вогнева підтримка точніше. Морська піхота – це пішохідна армія, яка вирішує результат війни.

GySgt Mike Angelo
_________________
tHIS IS THE ENd
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение
Vern



Зарегистрирован: 08.02.2006
Сообщения: 58
Откуда: Kyiv DISTRICT

СообщениеДобавлено: Вс Авг 03, 2008 9:33 pm    Заголовок сообщения: Скільки ми носили амуніції у В’єтнамі. Ответить с цитатой

Скільки носив з собою піхотинець? Все своє життя. Приблизно від 45ти до 60ти кілограм щодня.
Люди скажуть – це неможливо носити так багато. Окей, тоді я розповім, що ми носили з собою. Я розповім якими тягловими конячками ми були.
Я пам’ятаю, коли вперше зустрівся з сержантом забезпечення він запитав, скільки набоїв та вибухівки мені потрібно? До того я навіть не задумувався над цим, тому запитав – а скільки носять інші. Він сказав, що всі беруть з собою приблизно 440 набоїв .223 (для автомата М16), чотири гранати, одну міну-клеймор і всього іншого, скільки захочеш. Я зробив байдуже обличчя, але всередині неймовірно зрадів, що зброї можна набирати скільки хочеш. І відразу заявив йому, що хочу подвійну дозу набоїв. Він сказав, що я здурів, бо це тяжко носить. Але я знав, що я буду в зоні боїв, де одні стріляють в інших, тому хотів мати побільше набоїв, щоб відстрілюватися. Правда такий підхід врятував моє життя тільки в битві, яка відбулася аж після шести місяців після цього. Тоді я упевнився, що багато амуніції – дуже добре. Це важливіше аніж їжа в умовах, де всі намагаються убити тебе.
Вісімсот вісімдесят набоїв для мого М16. Це важить приблизно 10 кг. Так, що я носив більше, аніж звичайний піхотинець. 4 гранати важили по кіло кожна - 4кг. Раціон їжі на тиждень – 7 кг. М16 заважить десь на 4 кг. Пончо – 1 кг. Чиста вода була дуже важлива і важила десь 4 кг. Багнет і лопата – 2 кг. Кожен в загоні ніс набої до кулемета М60 – 5 кг. Радист правда не носив їх. Далі пара носків, змінна сорочка, рушник, фотоапарат (у мене), дві банки пива, дві банки Пепсі чи 7-up і якщо ти був щасливчик, то ти ще ніс кілограм вибухівки C4, на якій можна було зварити їжу на ніч.
Я носив радіо. Все обладнання для неї важило 17 кг.
Одже:
Радіо – 17 кг.
Набої до М16 – 10 кг.
4 гранати – 4 кг.
Їжа – 7 кг.
М16 – 4 кг.
Пончо – 1 кг.
Багнет і лопата – 2 кг.
Запасна батарея – 1 кіло.
Шолом – 3 кг.
11 магазинів – 1 кіло.
Запасний одяг – 1 кіло.
Вибухівка С-4 – 1 кіло.
Випивка – 2 кіло.
Аптечка – 0.5 кг.
Міна-клеймор або ракета – 2 кг.
Загалом – приблизно 57 кг.
Якщо ви ще накинете сюди намоклий одяг та черевики, фотоапарат, протимокістний аерозоль, ліхтарик та всілякі мілкі речі, то вага перевалює за 60 кілограм.
Наш рюкзак ми назвали «нажопник». Це було дуже важко починати ходити з таким вантажем, але як і всі інші – я втягнувся.
До п’ятниці (день поповнення амуніції) вага могла зменшитися до 45ти кілограм. Тому, коли наставав час поповнювати запаси, у вас були змішані почуття. Ти хотів взяти більше, а це означало ще нові кілограми, які доведеться тягати в місіях.
Багато хлопців по дорозі скидали те, що їм здавалося непотрібним. Вони звалювали консерви прямо на дорозі, або міни-клеймор чи гранати, щоб полегшити ношу. Це було неймовірна дурня, бо таким чином вони постачали ворога їжею та зброєю. А потім ці хлопці перед наступною п’ятницею бігали і випрошували їжу, цигарки чи пиво, чи ще щось. Я ніколи не давав, а тільки нагадував їм, коли ми влізали в чергову засідку з американськими мінами, що це їх зброя ранила трьох американців. Якось я помітив, що у одного хлопця ввечері була міна-клеймор, а на наступну ніч уже не було. Я його тоді просто звіряче побив.
Я виокремив одного найзліснішого ледаря, який просив постійно все у всіх. Я повідомив загону, що якщо він ще раз щось буде позичати – щоб повідомили мені. Він носив не більше однієї гранати і 240 куль до М16. Одного дня в перестрілці він підбіг до мене і просив набої. Він сказав, що знає – у мене багато їх є. Я крикнув, що у мене багато набоїв, бо я їх ношу, а не розкидаю навколо бойових зон. Він продовжував просити в мене. Тоді я сказав, щоб дав мені свій гаманець. Він дав, я витягнув звідти 236 баксів і дав йому один магазин – 20 набоїв.
Він нічого не сказав, але скоро знову прибіг і сказав, що за 236 баксів треба дати більше. Я послав його до біса. Він кричав, що подасть на мене в суд, а потім пообіцяв убити мене. Я крикнув, що у нього немає для цього ні набоїв ні гранат. А потім запитав, чи є в нього багнет. Він розбитий поліз назад. Його сильно поранили через годину і забрали додому. Звісно мені соромно за це, але це не моя провина, що він не носив скільки набоїв, як всі інші. З ним ми позбулися слабкої ланки нашого загону.
Вранці було особливо весело. Ви отримували наказ виходити через 15 хвилин і швидко починали пакувати ваш рюкзак, засовуючи все у маленькі мішечки. Потім ви збалансовували це все, бо якщо у вас 60 кілограм на спині, то краще, щоб все було збалансованим, а то до вечора не доживеш. Якщо доживеш – то наступного дня будеш вирівнювати вагу, бо біль в спині тобі нагадає про це.
Коли все нарешті спаковано і можна рушати ти кладеш свій «нажопник» на землю, влазиш у лямки, підтягуєш їх. А потім розкачуєшся, а твій товариш поруч повинен тебе витягнуть за руку, щоб ти встав. Так само ти допомагаєш йому. Коли всі на ногах, то поправляються останні пояски, щоб все було зручно. І тепер ти готовий пройтися 20 км по шаленій спеці (110 по Френгейту).

Tom Martiniano
_________________
tHIS IS THE ENd
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение
Vern



Зарегистрирован: 08.02.2006
Сообщения: 58
Откуда: Kyiv DISTRICT

СообщениеДобавлено: Ср Фев 18, 2009 1:43 am    Заголовок сообщения: Майстер на всі руки Ответить с цитатой

1965-1966

Це історія про Боба Фейра і його відносини з братом, який також був там. Він описує тяжкі будні перших дивізій у В’єтнамі, які намагалися будувати бази і воювати одночасно. Історія Фейра розповідає про його професії там, від водія вантажівки у величезних конвоях до польотів у якості кулеметника на гелікоптері.

Ми прибули у сайгонський аеропорт у хаосі. Там були тисячі солдатів навколо, а саме місце нагадувало свинарник з тваринами, які бігали навколо. Було таке враження, що повернувся на п’ятдесят чи сто років назад. Все було заставлено піддонами з амуніцією, гелікоптери та літаки постійно приземлялися та злітали. Ми привезли всі наші речі у В’єтнам з особою, окрім автоматів. Це була геніальна ідея якогось генерала – тягнути все з собою прямо з США.
Нас завантажили у вантажівки, для перевозки скоту і доставили у огороджену пропускну зону. На багатьох постах стояли знаки – 1ша кавалерія, 101-та десантна і так далі. Вони викрикували наші імена і нам потрібно було стати напроти свого посту, а вони потім відправили б вас до вашої частини. Я там простирчав день, поки мене не зачислили до повітряного десанту. Я кричав і стрибав, намагаючись пояснити, що я записався у кавалерію, і що там уже служить мій брат Кен. Нарешті мені дозволили бути з першою кавалерією. Нас завантажили у транспортник C-130 і відправили разом з кількома хлопцями. Через пару годин ми приземлилися на злітно-посадочну смугу Ан Кхе. Природа нас зустріла задушливою спекою і дощем. Нас посадили в двох з половиною тонну вантажівку і повезли крізь селище Ан Кхе. Воно складалося переважно з убогих хатинок. Дороги були з вибитими коліями в бруді. Але найбільше запам’яталися діти. Вони завжди клянчили їжу. Було багато сиріт і просто якихось людей, які сиділи навпопічки і нічого не робили. Потраплялися дівчата одягнені, як американки. Вони заманювали солдат для того, щоб зробити «бум-бум».
Ще більший хаос творився в таборі Редкліфф. Вони мали напівукріплений периметр навколо наметів і бруду. Солдати різали дерева, як скажені. А групи по три-чотири в’єтнамця, під наглядом американця, підмітали.
Прохідна була розміром з парашут. Коли я потрапив туди, то відразу спробував зателефонувати брату, який тобі був з 7-мою кавалерією. Я віз йому і його друзям двадцять великих ножів. Вони потребували їх дуже сильно. М16 постійно клинило під час бою і їм треба були ножі для рукопашної. Нарешті я додзвонився до Кена і він прибіг на прохідну. Виглядів від страшно – покусаний, весь в ранах, оскільки він був у джунглях щодня. Кен сказав, що лишився один з тринадцяти своїх друзів, - всі інші були вбиті або поранені. Він також отримав медаль Подяки (Army Commendation Medal) сьогодні вдень за битву в долині Я Дранг. Я отримав дозвіл прогулятися з братом і подивитися на ряди захопленої зброї та обпалених напалмом тіл, які лишилися від останньої операції. Я не пам’ятаю, як вона називалися, але думаю то було пекло. Тяжко прийшлося обом сторонам. Кен розповів також, що у них один хлопець з’їхав з глузду і бродив навколо їх бази – вистрілюючи всіх підряд. Зрештою його довелося застрелити. Двох інших знайшли з перерізаними горлянками. А талісмана, мула Меггі, застрелили інженери, бо та не відповіла пароль.
Ан Кхе був дурдомом. Частину цього всього захищав периметр. Нас постійно обстрілювали снайпери та бомбардували по ночам, що зводило з глузду. Ми працювали по вісімнадцять, а то й більше, годин на день. Це не те, що так пахали тільки ми, так працювали всі. Все нагадувало мурашник. З десяти чи одинадцяти вечора і до четвертої ранку було типу спокійно. Весь інший час ми чистили базу, поки гуки обстрілювали нас мінами, намагаючись поцілити у гелікоптери, або снайпери стріляли по нам.
Коли я потрапив у дев’яту дивізію першої кавалерії, то найбільше мене здивували нашивки 11-тої повітрянодесантної бригади, які валялися скрізь. І перша сорочка, яку мені видали, була з цією нашивкою. Я ще досі зберігаю її. Температура була неймовірною – під 40 градусів, і це в грудні. Наш одяг був постійно вологий і скоро почав розпадатися на шматки. У мене були стандартні армійські шкіряні черевики – не нові джангли. Вони фактично гнили, поки я їх носив. Щодня в чотири години на нас лив післяобідній дощ і все перетворювалося на багнюку. Всюди лазили зелені гадюки. Одного разу у нас навіть було полювання на тигра прямо на території бази. Якийсь капітан підстрелив до біса величезного тигра прямо на злітній смузі. Також було багато павичів і не було нічого гіршого, коли вони починали кричати в джунглях. Це найжахливіший звук, який я в своєму житті чув. Я важив 112 кг, коли приїхав у грудні і за шість місяців похудів на 45 кіло. Ми лили цемент, носили цемент, працювали прямо на сонці. Коси на руці і все, що було на сонці, стало білим і лишалося таким, поки я був там. Це була найтяжча робота, яку я тільки міг уявити, всього поставити кілька будинків і бетонних плит. Піхота кавалерії (Блакитна команда) нічого не будувала, навіть стіни і підлогу. Вони стирчали у своїх наметах увесь час. Але їм також було хреново. Одного разу, я пам’ятаю, вони вискочили вп’ятьох з гелікоптеру, що летів, оскільки граната мала зірватися в ньому. Всі п’ятеро були або вбиті, або покалічилися.
Гівно траплялося постійно. Літак повітряних сил (Puff the Magic Dragon) винищив взвод американців випадково. Пілот не знав координати наших, а наші не знали, як його визвати, щоб зупинити. Вони просто кричали і не могли навіть пояснити, де знаходяться. Кавалерія робила помилок не менше. Ми знищила багато своїх хлопців, також гуки знищили багато наших. Якось я повернувся у Ан Кхе дослідити купу одягу, черевиків та скривавлених сорочок розміром два метри в висоту і чотири в ширину. Якийсь інший загін кавалерії залетів у долину Бонг Сон і тільки один гелікоптер Huey зміг вибратися звідти. Всіх просто знищили. Купа кровавої амуніції – це те, що не забувається ніколи.
Скоро, після свого вступу в 9ту кавалерію, я пішов до свого командира і попросив перевести мого брата до нас. Я попросив його витягнути Кена з сьомої кавалерії бо він там довго не протягне. Командир дуже здивувався, коли дізнався, що мій брат у В'єтнамі, і сказав, о один з нас повинен поїхати додому. Розглянувши мої аргументи, Кена перевели у команду С через день. Від того дня один з нас повинен вилітати в поле, а інший лишатися на базі. Кен уже пройшов усе це гівно, тому я вилітав увесь час.
Перша справжня місія, на яку я потрапив, в перший тиждень – був конвой. Ми спускалися у К'ю Нон і повернули наліво до Пху Кет. Ми їхали по головній дорозі через кілька селищ, що на мою думку було дуже нерозумно, бо ця територія взагалі не контролювалася. Наша колона складалася з тридцяти чи сорока вантажівок, що їхали по дорозі, більш схожій на стежку для корів. Скоро наш шлях закінчився у рисовому полі. Всі машини зупинилися в рядочок на цій вузькій дорозі. Ми не могли навіть розвернутися. Це гарно демонструє, які проблеми в організації ми мали, коли туди приїхали. Якби гуки були готові у той день, вони б гарно повеселилися. Пізніше вигадали, щоб одна машина їхала вперед, щоб перевірити дорогу.
Потім я переважно літав на гелікоптерах вдень і вночі. Я був і кулеметником, і спеціалістом по постачанню, і водієм вантажівки, і крадієм. Я не можу пригадати якоїсь постійної роботи, окрім хіба що кулеметником гелікоптера. Нам нічого не постачалося, якщо нам треба була уніформа чи черевики, ми повинні були украсти їх у тиловиків, або купити на чорному ринку в даунтауні. На початку 1966 це було якимсь божевіллям, що такі люди, як сержант постачання, чи сержант інженерної підтримки, чи сержант по харчуванню не мали ніяких запасів, щоб виконувати свої функції. Багато з них безпробудно бухали увесь час. У нас був один такий сержант, що пробув п’яний увесь час у В'єтнамі. Нам довелося протрезвляти його, щоб відправити літаком додому.
Тут було багато людей, що мали братися за усі роботи. Коли були уведені на озброєння дробовики, то виявилося, що усі солдати з міста і не знають, як ними користуватися. Тому мене і одного чувака з Кентукі наняли показувати їм, як користуватися цією зброєю. Я тренував приблизно п'ятдесят-шістдесят людей – показував як заряджати його однією рукою після пострілу. Як стріляти від живота. Як вистрелить в землю, щоб рикошетом попасти по яйцям. Спочатку дробовиками охороняли злітну смугу, але потім, коли побачили які вони хороші, почали брати в поле.
В перші дні було дуже тяжко з гігієною. Не було навіть душа і єдиною можливістю помитися був дощ. Ми знімали одяг і ставали під падаючу зверху воду. Єдиною розвагою були карти. Там ще не було магазинів, тому не було де витрачати гроші, так що вони багато не вартували. Ще був один чувак – гіпнотизер. І він нас часто розважав, уводячи когось у транс і наказуючи йому щось робити.
Ми наглядали один за іншим. Якщо хтось починав вести суїцидальні розмови, ми призначали когось постійно за ним приглядати. Стрес, що тривав увесь час, сім днів на тиждень, протягом приблизно семи місяців, був занадто тяжкий. Один генерал прилетів і розпорядився назначити один день вихідним для солдат, коли командування не сподівалося, що щось трапиться. Це було неймовірно, після скількох днів постійної роботи, коли хлопці просто падали, нічого не робити. Ніхто не голився і не стригся, тому ми вигляділи як купка дикунів. Коли прийшов цей наказ і ми всі поголилися і підстриглися – то не могли упізнати один одного.
Вестмореленд багато приїздив у команду С спочатку. Якщо якийсь загін дев'ятої кавалерії знищували, він прилітав і видавав спіч нам. Він казав нам переслідувати гуків так швидко і сильно, щоб у них не було часу поїсти. А якщо гуки поїдять, то переслідувати їх так, щоб у них не було часу посрать і вони померли від запору. Вестмореленд був солдатським генералом. Він завжди знаходив час зупинитися і поговорити з рядовим. Десь у квітні чи травні я отримав тепловий удар, коли ми з 200 хлопцями чекали на горі, коли Вестмореленд приїде. Кен доглядав мене, а я майже помирав. Я пролежав у медиків тиждень, поки вони поповнювали рідину в мені. Інші чуваки також падали скрізь. Це було так важко без нормальної їжі, затінку та спокійного сну, через постійні мінометні обстріли.

Чим далі ми про двигалися, тим більше зброї у нас з'являлося. Але у мокрому кліматі М16 клинило увесь час. На місію я брав .38 револьвер на грудях, .45 автоматичний на поясі, М16 і, коли я зміг його украсти, гранатомет М79. Ще я носив великий ніж. Не можна було покластися на одну зброю у В'єтнамі. Завжди потрібен резерв.
Я не знаю, чому я так багато літав, можливо через те, що була недостача кулеметників для гелікоптера. Ми були очима та вухами дивізії, нашою задачею було виглядати в'єтконгівців і починати стріляти. Через три місяці 9та кавалерія так розтягнулася, що ми не часто бачили інші загони. Я повертався у АнКхе на все коротші і коротші періоди. Часто вночі ми садовили десь у полі гелікоптер, виставляли периметр, спали під гелікоптером, а вранці улітали.
Бути кулеметником на гелікоптері – це досвід, який не забувається. Кулемет інколи так нагрівався, що це було неймовірно. Стріляти з нього – це ніби знаходитися на якійсь платформі. Важко пояснити це відчуття, як це - бути на літаючій платформі з кулеметом направленим з дверей. Я навіть інколи бачив у кого стріляв. Це було біля кордону з Камбоджею, де ми рятували загін, що був на довгому патрулюванні. Це були В'ьєтКонг і регулярні війська Північного В'єтнаму. Патруль викинув дим, щоб ми допомогли їм подавити ворога і забрати їх звідти. Ми прилетіли і кружляли навколо цілу годину шукаючи гуків. Вони були десь близько від нашого патруля. Нарешті один пілот помітив, де вони, і ми могли все там рознести. Вони тікали до рисових полів, де ми їх могли положить.
Багато наших чуваків вважало, що всі у чорних піжамах були в'єтконгівцями. Але це не правда. Там усі носили чорні піжами, селяни в глибинці звісно просто не могли носити біле. Але дуже багато невинних було убито тільки через те, що на них були чорні піжами. Я пам’ятаю пілота у В'єтнамі, що був на місії цілей день і бачив, як якийсь наш загін перебили та багатьох ранили. Коли вони летіли назад вночі, вони убивали усіх людей і підривали усі будинки в селищах на своєму шляху. У них було вогняної потужності щоб зробити це. Я бачив це, але не був наскільки дурний, щоб відкрити рота проти. Але як би там не було, якби не хоробрість наших пілотів, то втрати американців у В'єтнамі виросли б три рази.
Я ніколи не бачив в'єтконгівця чи солдата Армії Північного В'єтнаму, що б стояв і стріляв у американця. І я думаю, що більшість з нашого загону також, аж до осені 1965го, коли сьому кавалерію не довбанули у долині Я Дранг. Тоді Армія Північного В'єтнаму спустилася і билася з нашими у рукопашній. Але то був рідкісний випадок, коли ми впиралися у головні сили ворога. Все інше було якимись рідкісними пострілами та іншими штуками, яких ми не бачили.
У мене було так багато вильотів та операцій, що я не можу згадати більшість з них зараз. Була наприклад велика операція морської піхоти у ранні місяці. Вони взяли усю відповідальність на себе і в офіційних паперах навіть не значилося, що 9та кавалерія там була присутня. Але я точно пам'ятаю, як ми вилетіли на північ на допомогу морпіхам. Морська піхота вела себе божевільно на своїх патрулюваннях. Вони брали ці велетенські ідіотські гвинтівки М14 і вирушали без підтримки у джунглі. Морпіхи неймовірно підставляли свої жопи під вогонь. Це вже потім вони отримали М16, стали ховати свої блискучі натерті мідні відзнаки і робити інші розумні речі.
Ще я пам’ятаю полонених в'єтконгівців. Метод допиту був простий. Ми висовували їх з дверей літаючого гелікоптера і змушували говорити. Якщо вони не говорили, то знали куди їх відразу відправлять. Я бачив це кілька разів. Тільки з одним знущалися, його підвісили до гелікоптера. Корейці були дуже жорстокими з в'єтконгівцями та простими в'єтнамцями. Австралійці з їхніми смішними шапками були мабуть найлюб'язніші з місцевими. В'єтнамці, що служили у армії Південного В'єтнаму (ARVN), були також жорстокими до людей. Я думаю вони потім поплатилися, коли Північний В'єтнам захопив усю країну.
Я казав, що 9та кавалерія розтягнулася на весь В'єтнам. Було таке враження, що кавалерія могла все. Дуже багато хлопців ще досі носило ці великі жовті нашивки. Але більшість з нас накривало усі яскраві цятки на уніформі. У хлопців з 9ї кавалерії був дивіз – "Вибачте за це!" Кожного разу коли ми знищували в'єтконгівців чи стирали село, ми казали "Вибачте за це!". Перші наші хлопці у В'єтнамі носили шарфи навколо шиї. Люди нас могли легко відрізнити від інших. Мені не треба було багато думати, чи хлопець у шарфі належить до 9тої кавалерії. Він казав "Вибачте за це!".
Одна операція була у Камбоджі і ми слухали Hanoi Hanna всю ніч. Вона закликала нас повернутися додому і зупинити війну. Це був цікавий досвід послухати її. Ми розбили периметр на Камбоджійському кордоні і виставили міни клеймори. В ті часи ми тільки-но отримали прибори нічного бачення. Я міг дивитися через нього і бачити гуків за дротом, що переставляли міни. Це був дурнуватий період і ми мали запрошувати дозвіл на обстріл, оскільки ми були на камбоджійській території. І ми ніколи не отримували дозволу. Так що ми всю ніч дивилися шоу – гуки бродили навколо і переустановлювали наші міни проти нас.
Було кілька новобранців з нами, коли ми ставили міни. Двоє установлювали, а один побіг до них і зачепив дріт. Ще один випадок ідіотської смерті. Я згадую про це, щоб не думали, що я говорю якусь хєрню. Нещасних випадків було дуже багато. Коли ми були в Ту Хоа, наш командир готувався вилітати назад в США. Він і пара сержантів з пілотом злетіли і облітали пальми, а інший гелікоптер з корейськими офіцерами врізався в них. Всі вони поверталися у Ан Кхе, щоб летіти додому, але ніхто так і не вижив.
Я часто бачив людей живими вранці і мертвими ввечері. Так вони швидко уходили з 9тої кавалерії. Один гарненький молодий офіцер, щойно з коледжу і льотної школи, прибув до нас і я провів цілий ранок з ним. У нього була коробка з печивом, яке зробила його мама. Я його завжди мабуть пам'ятатиму – він був високим, з чорними косами, до біса гарний чувак. Наш виконуючий роль командира – бо справжнього СО убили – прийшов і запитав, чи не хотіли б ми вилетіти на місію. Молодий офіцер зіскочив з місця, так йому не терпілося, і його там убили. Я докінчив печиво від його мами, але ніколи його не забуду.
Люди роблять божевільні вчинки на війні. Один з піхоти, команда Blue, втратив свої коси від стресу. Це трапилося ввечері. А наступного дня він вийшов на місію, це була засідка. Він просто вискочив і побіг на в'єтконгівців. Він хотів померти. І він помер. Ще у одного відстрелили яйця. Так він пішов і застрелився. Або ще один приклад. Коли запаси боєприпасів почали вибухати у Ан Кхе, один хлопець побіг прямо у вибухи, щоб щось врятувати там. Хіба не ідіотизм?
Багато людей хотіло бути героями, і це все, про що вони думали. Деякі мріяли про медалі. У нас був сержант, він приходив на аеродром і змушував пілотів катати його навколо. А потім він реєстрував ці польоти як місії, і цей підараст таки отримав медаль (Air Medal). Офіцери і такі сержанти були на службі і для них це було просто просуванням по кар'єрній драбині і наближало відставку. Лейтенант казав нам: Ви мені забацаєте Бронзову Зірку (Bronze Star) на цьому тижні, а я представлю вас до нагороди на наступному.
Хлопці, як я, хто мав сотні місій на своєму рахунку, взагалі нічого не отримували. Мене це мало турбувало взагалі. Мій син зараз хотів би, щоб я мав щось більше, але в мене тільки Бойова Відзнака Піхоти (Combat Infantry Badge ), В'єтнамський Хрест за Хоробрість (Vietnam Gallantry Cross) і пару призедентський нагород (Presidential Unit Citations). І це добре.
Я думаю, що в 9тій кавалерії усі заслуговують на медалі. Вони б мали усі отримати Бронзову Зірку, як це було у Другу Світову. Двадцять років до В'єтнама усі, хто був у піхоті у Другу Світову, отримали цю медаль. Дуже багато людей, хто мав би отримати Медаль Поваги (Medal of Honor), залишилися непоміченим у перші роки конфлікту.
Я взяв пару сувенірів. Я відіслав додому монтагнардські ножі, які так ніколи і не дійшли. Я зберіг тільки один, який міг легко зрізати добряче дерево. Також у мене є пояс в'єтконгівця з зіркою на блясі і всякі речі, які мені дісталися з ним: фото в'єтконгівця зі своєю дівчиною, прапор загону гуків, який я хочу колись повернути.
Якось восени 1966, команда С була покликана у Пфан Тхет (Phan Thiet) для підтримки 101шої повітряної (101st Airborne). Ми вирушили, знаючи, що вночі їм гарно дали по сраці. Ми прибули якраз перед темрявою і встановили периметр, закопалися. Я зробив собі окоп (foxhole) два метри глибиною і метр шириною, закамуфлював його, щоб він виглядів як частина пейзажу. Колона Армії Південного В'єтнаму, вся вдягнена у чорні піжами, залишила табір вночі. Я виглядав, куди вони вирушили, а мені сказали, що вони повернуться уже як в'єтконговці.
О першій ночі зірвався запас боєприпасів і почалося пекло. Коли я добіг до свого закамуфльованого окопу і зазирнув туди, там уже сидів мій командир і пару сержантів. Вони не викопали своїх власних окопів. Я ледь не сказився від злості. Люди бігали навколо в усіх напрямках. Ми отримували кулі з усіх сторін, навіть з боку річки. Одного ранили у жопу і пару інших просто кричали. Гуки поклали гранати в банки, прив'язані до довгих палок, і закидали їх прямо в нашу базу. Вони могли кидати їх на величезну відстань Багато полягло від гранат.
Ми рушили до зовнішнього бункеру. Кулі до кулемету закінчувалися, а хлопці, яких послали за ними – не повернулися. Коли всі впали у відчай, я побіг на 200 ярдів назад поки не знайшов пару великих ящиків з лентами до М60. Я захопив два ящика і побіг під вогнем назад. Потім моя М16 вибухнула і осліпила мене.
Один з пілотів гелікоптера Huey розвернув його у напрямку вогню і засадив туди вбудованими у машину кулеметами, не злітаючи з землі. Через кілька годин стрілянина затихла і ми чекали ранку. Близько світанку загін Армії Південного В'єтнаму у своїх чорних піжамах повернувся, несучи ранених і вбитих. І як би ви почували себе, коли ви бачите цих хлопців, що всю ніч стріляли по нас.
Командир рекомендував мене до Бронзової Зірки за цю битву. Але як це часто було у 65му та 66му – ніхто нічого не отримав. Ніхто не думав ні про що, окрім виживання до наступного дня. Я менше переживав за Бронзову Зірку чим за те, щоб лишитися у В'єтнамі живим.
Мій брат Кен поїхав додому в жовтні 66го. Я ніколи не забуду нашого останньої зустрічі там. Я плакав як дитина. Мені було важко відпустити мого брата на гелікоптер, щоб він відвіз його. Він був поза службою деякий час, а потім через кілька років повернувся у В'єтнам, у дивізію Амерікал. Він отримав свої медалі і в 1965му і в 1971му.
В листопаді 1966 мене визвав командир і сказав, що мій батько помер тиждень тому, але ніхто не міг знайти мене у В'єтнамі. Його тіло тримають, бо чекають мене. Я втратив свідомість. Смерть мого батька стерла більшість моїх спогадів про В'єтнам. Я б дуже хотів його побачити ще раз. Ми ніколи не були разом довго і я б хотів поговорити з ним.
Коли я повернувся у Ан Кхе, все змінилося. Солдати ходили чисті і поголені, носили нашивки і всі відзнаки, салютували офіцерам. Військова поліція була скрізь, перевіряла людей і дивилася за ними. Це так різнилося, від того, що було спочатку. Я не думаю, що хотів би там лишитися, це не було райським місцем. Військова поліція навіть встановила обмеження по швидкості на головній дорозі між К'ю Ноном і Ан Кхе. Ця дорога навіть не контролювалася раніше.
Там було багато нових загонів, нових облич. Старички, що будували цю базу, вже всі пороз'їжджалися. Помилки, які робили новачки, коштували їм життя. Це була проблема, що люди через дванадцять чи одинадцять місяців поверталися додому. Нові хлопці стикалися з тими самими проблемами і небезпеками, що і старі загони, і не знали як їх обійти. У Другу Світову старі солдати залишалися до тих пір, поки не навчать нових, навчать їх на своїх помилках. Ось чому вони частіше виживали. Але у В'єтнамі дванадцять місяців і загін повертався додому. А хлопці, що приїхали на їх місце, повинні були займати ті самі села і стикатися з тими самими проблемами. Вони не знали як їм зарадити і тому багато було вбито. Це особливо стосується до команд гелікоптерів.
Коли я зараз думаю про В'єтнам, я згадую польоти над горами, коли ми чули удари по корпусу, а потім рахували дірки на гелікоптері. Також я згадую людей і красиву землю. У В'єтнамі дуже гарні гори, рисові поля, величезні монастирі і храми. Літати над цим усим було дуже красиво. Ніч була красива. Нічні бої трасованими кулями, світлові ракети, що покачуючись летять вниз, Літак повітряних сил, що лупить зі своїх кулеметів.
Я згадую людей, особливо дітей. Тисячі калік лежали вздовж річки Плеуку, вирячуючи очі, просили їсти. Я пам’ятаю одного солдата, що кинув консервну банку свого раціону їм так сильно, що збив каліку з ніг. Збитий лежав, поки інші билися за банку. Коли йшов конвой, діти заскакували у вантажівки і викидали звідти консерви, а потім зіскакували назад. Багато хто ламав свої ноги і залишався лежати там. Такі конвої не могли зупинятися. У Контурі, я бачив людей, що рилися у нашому смітті, шукаючи недоїдків. У Ту Хоа, я бачив в'єтнамців, яких мобілізували таскати мішки з піском більше ніж вони важили. Це все було щоденним їх виживанням. Вони мало відрізняються від нормальних людей в США, якщо з ними поговорити. Вони розділені на частини і їм насрати на політику. Це був їх дім і там йшла війна.
Нашивка кавалерії значить багато. Так було у ті часи, так є і зараз. Якщо ви скажете, що були у дев'ятій кавалерії двадцять років після того, ви відразу будете другом. Ми братство, але не дай нам Боже ще одного В'єтнаму.
_________________
tHIS IS THE ENd
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение
Vern



Зарегистрирован: 08.02.2006
Сообщения: 58
Откуда: Kyiv DISTRICT

СообщениеДобавлено: Вт Июл 07, 2009 12:34 am    Заголовок сообщения: Майк О'Фарел Ответить с цитатой

Майк О'Фарел розпочав свій тур у В'єтнамі, як командир взводу 11тої бронетанкової кавалерії у 1967му. Згодом він повернувся сюди капітаном у ранзі заступника командира роти і прослужив аж до свого поранення влітку 1968го.

У США я навчався у коледжі, де вивчав історію та журналістику. Там я пройшов Програму тренування офіцерів запасу і отримав лейтенанта другого класу. Оскільки мені гарно давалося навчання там, я отримав запрошення у школу Бронетанкових військ (танки та бронетранспортери). Потім я ще пройшов Парашутну школу і школу командос. У армії США, якщо ти хочеш зробити кар'єру військового, бажано пройти різноманітну військову підготовку. Носити нашивки цих шкіл дуже престижно, окрім того це робить тебе справжнім солдатом. Люди починають ставитися до тебе по іншому, якщо знають, що ти можеш стрибати з літака і пройшов курс командос.
Школа ренджерів була дуже складною. Вона поділялася на три частини. Перші три тижні ми провели в лісах Форта Беннінг у Джорджиї, де навчалися патрулювати. Було багато фізичних навантажень і мало сну. На наступні три тижні нас закинули в гори і ми навчалися лазити по скелях, переходити гірські річки. Ще менше сну, їжі і більші фізичні навантаження. Останні три тижні ми провели на патрулюванні боліт. Тут було ще гірше. Ми спали по одній годині на добу. Потрібно було проходити по дві доби без їжі. І весь цей час потрібно виконувати різноманітні завдання. Ти міг у будь-який момент припинити навчання і сказати – "з мене досить". З мене було досить мільйон разів, але я так цього і не сказав. Це була найтяжча робота, яку я коли-небудь робив.
Наша бронетанкова школа проходила у тренувальному таборі А.П. Хілл, штат Вірджинія, названий у честь генерала армії конфедератів. Ми каталися на наших бронемашинах по території полігону, а інші війська намагалися робити на нас засідки. На тренуваннях ми використовували багато холостих набоїв. Вони стріляли по нам, а ми по них, а потім переслідували. Це було дуже весело. Інколи засади робили ми самі. Коли не вистачало холостих набоїв, ми використовували сльозогінний газ. Поруч було маленьке містечко, куди ми тікали вночі, щоб випити пива. Наші радіостанції уловлювали переговори місцевого таксі, і ми могли слухати їх розмови. У нас був один чувак, що мов високий голос, як у жінки. Інколи він викликав заради забави таксистів і направляв їх будь-куди.
У армії США є дві різні кавалерії. Повітряна, що використовує гелікоптери, і бронетанкова, оснащена танками та бронетранспортерами. Правда у нас були і свої гелікоптери також. Я служив у 11тій кавалерії. У В'єтнамі ми були незалежним підрозділом і нас викликали на допомогу усі інші війська. Коли Армія США вступала у країну, генерали думали, що бронетехніка не зможе воювати у джунглях та болоті. Але коли піхота то тут, то там почала вимагати під час бою танкову підтримку, вони передумали. 11та кавалерія була переформатована, у нас забрали трохи танків і додали бронетранспортерів М113, що були набагато легшими.
Мій перший день у В'єтнамі був дуже жарким. Зазвичай на війні нові солдати замінюють убитих у діючих військових частинах. Ми ж приїхали у країну вперше усі разом з своєю технікою. Ще на кораблі нам видали особисту зброю, але не дали набоїв. Керівництво сказало, що це для того, щоб ми не постріляли один одного. Але я думаю, що правда було в іншому, у них просто не було набоїв, щоб нам дати. Наші танки йшли за нами і ми повинні були забрати їх тільки через три тижні з доків Сайгону. Ми просто сиділи на сонці годинами і нічого не робили. Якийсь полковник підійшов до нас і видав спіч. Він сказав: "Подивіться навколо! Дехто з вас не повернеться додому!" Я не розумію навіщо було говорити таку дурну і непотрібну промову. Але ми всі озирнулися, намагаючись з'ясувати, хто з нас не повернеться додому. Нікому з нас навіть в голову не прийшло, що це можемо бути ми самі.
Нарешті корабель причалив і ми почали вивантажуватися. Нас вітали наші та південнов'єтнамські великі шишки, але ми якось не сильно їх слухали. Наш полк називався Чорна Коняка, тому хтось притягнув страшну, худющу чорну шкапу. На її шиї була гірлянда з квітів. Все це було якось нереально і абсурдно. Потім ми пройшли маршем до вантажівок, які відвезли нас в аеропорт, де нас очікувала пара С-130 "Геркулес". Наші літаки злетіли. Щойно ми були в страшенній спеці і смороді, а через хвилину стало прохолодно і дуже приємно. Вони лишили відкритими задню рампу літака. Тим, хто сидів біля неї, було страшно, але я сидів далеко і нічого не бачив. Я спробував виглянути в ілюмінатор, але той був так пошкрябаний, що годі було сподіватися щось побачити. Ми піднімалися-піднімалися і раптом пірнули вниз. У мене скрутило шлунок. Тільки потім ми дізналися, що пілоти намагаються летіти на висоті аж до місця призначення, а потім різко сідають, щоб Вьєт Конг не дістав їх кулями з ручної зброї. Ми приземлилися на повітряній базі Бьєн Хуа.
З літака ми сіли у автобуси з сітками на вікнах. Навіщо? Щоб партизани не кинули всередину гранату. Автобуси привезли нас на місце дислокації в Лонг Бін. Дорога була забита різноманітним транспортом. Було дуже багато моторолерів, деякі з них були перероблені у маленькі вантажівки. Також їздили французькі Рено, Пежо, армійські вантажівки, джипи і автобуси як американські так і південнов'єтнамські. Вулиці були вузькі, а кожен будинок був перетворений у магазин, де щось продавалося. Там навіть була заправка ESSO, я ніколи не бачив таких убогих заправок ESSO. Навколо скрізь були люди. Маленькі солдати південнов'єтнамської армії, наші солдати у вицвівших уніформах гляділи на нас, або тикали пальцем fuckyou, або навпаки вітали. Було враження, що вони всі п'яні чи під кайфом. Кожен мав при собі зброю. Нас ви грузили на місці дислокації. Боже мій, це було просто поле бруду. Ми вишикувалися на єдиному сухому місці, яке знайшов для нас командуючий офіцер (commanding officer), капітан Чарлі Хертель.
Він був командиром нашої роти М. Високий, красивий, закінчив Вест Поїнт, носив вуса, його очі завжди блистіли. Чарлі був класний чувак, вдома у США він мав Порше і був одружений на німецькій блондинці, яка була схожа на кінозірку. Він розмовляв чистою французькою, німецькою і знався на англійській літературі. Історії про нього ходять до цього дня і не зрозуміло, що з того міф, а що правда. Одна історія про мартіні – чиста правда, бо я сам то бачив. Коли ми повернулися з першої місії, замість того, щоб відпочити, нас поставили у периметр. Хертель викликав усіх своїх командирів взводів до свого танку і попросив нас забезпечити сьогодні своїх людей усім найкращим. Потім він відкрив ящик повний холодного пива і запросив нас. Але сам не пив. Ми питаємо, чому він з нами не п'є. На це він відповів, що він прихильник мартіні. Потім дістав десь з свого танку стакан для мартіні, дістав пляшку Біфітера і маленьку пляшку сухого вермуту. Дістав лід з ящику, в якому було пиво і змішав то все у своєму польовому котелку. Коли він вилив коктейль у стакан, хтось з командирів взводів пожартував, що без оливки мартіні не завершене. З посмішкою на все облицця Хертель дістав з кишені своєї оливкової уніформи баночку оливок. Він був безстрашний і використовував техніку як Паттон – атакуй, атакуй, атакуй! Якось його танк вів колону нашої роти. По них почали стріляти з кулемета. Він дістав своє мачете, висунувся з башти танка і кричав "Вперед!", розмахуючи мачете, як кавалерійською шаблею. Вьєтконгівці від такого видовища втікли, залишивши старий кулемет системи "Максим" на колесах. Хертель взяв його собі. Отакий був наш командир.
Але це все буде потім, а поки ми прибули на базу. Перший сержант Міллер і виконавчий офіцер (Executive Officer) Джері Степелтон, мій друг, підійшли до Хертеля і привіталися – спочатку віддали честь, а потім потисли руки. Вони тут уже були цілий місяць. Ми були в нашій стандартній уніформі – чорні черевики і бейзболки. Джері був одягнутий інакше, він був у джанглах, тропічній уніформі і підперезаний чорним паском з 45 каліберним пістолетом. Він став схожий на персонажа з вестерна після того як ще надягнув на себе тропічну панамку. Таких як він ми називали STRAK, тобто люди, які вигляділи готовими для війни.
Після короткої розмови вони направили нас у бруд до величезних наметів, які акуратно були розтягнуті на дерев'яних палицях. Весь день та пів ночі ми тягали койки та боролися з брудом. Кілька днів ми затратили, щоб поселитися. По-перше, треба було облаштовувати кухню для всієї роти. По-друге, встановити туалети. Кілька труб було забито в землю і прикрито брезентом, це для того щоб відлити. З дошок, які ми взяли у штабі, ми звели два двохочкових гальюна. 55ти галонові бочки, розрізані пополам, підставлялися під очко, щоб збирати гавно. Туалетного паперу не було і ми використовували той, що входить у кожен С раціон. Кожні два дні бочки витягалися і спалювалися сумішшю бензину з соляркою. Це називалося гівняний наряд. Водій мого танка Зінко, 18ти річний пацан, поділився зі мною, що, коли палять гівно, завжди звідти смердить марихуаною. Я пробував наглядати за хлопцями, що робили це, і бачив, як вони сміються і передають косяк один одному. Звісно, це міг би бути і просто тютюн, бо я сам ніколи не курив, не бачив як курили, тому не знав усього ритуалу.
Кожну ніч ми направляли по чотири чоловіка в наряд охороняти периметр. Хлопці з піхоти мали М16, а ми, оскільки були танкістами, носили 45ти каліберний пістолет. Кожен танк також забезпечувався старими, з часів Другої Світової, автоматами М3, як ми його називали "масний автомат". З нього було важко поцілити у те, у що стріляєш. Хіба, що випадково. Вони зберігалися у складському наметі. Потім їх замінили на карабін CAR15 – укорочену версію М16 з телескопічним прикладом. Але спочатку ми використовували те, що було. Щоночі нам видавали для наряду "масні автомати" з двома магазинами по 30 куль і щоранку ми їх здавали. Повні магазини важили як мішок з цвяхами. Спочатку наші хлопці боялися доусеру і нервували на периметрі, ніхто не спав. Але згодом вони розслабилися, доводилося ходити перевіряти їх, щоб хоч один не спав.
Наша піхота проводила навколо бази патрулі. Насправді там активність ворога була дуже низькою і вони просто тренувалися. Хлопці з І групи в засідці подумали, що на них вийшов ворог і відкрили вогонь у напрямку бази. Усім довелося ховатися, але нікого не поранили. Один наш чувак з роти потрапив у смішну обставину. Команда К, яка влаштовувала вночі засідку в джунглях, вирішила повернутися на базу раніше. Вони сповістили по радіо і вийшли прямо на бункер периметру, який був укомплектований нашими хлопцями. Стандартна процедура повинна бути такою – коли на периметрі чують звук, потрібно крикнути "стій, хто йде?". Хлопці з патруля повинні викрикнути "друг!". Потім з периметра повинні крикнути "підійдіть для розпізнавання". Коли патруль підходить ближче і їх можна узнати, їх зупиняють знову і запитують пароль. У випадку, якщо все вірно – їх пропускають. Це звісно ідіотизм і дуже незручно, але це армія. Нашим було важко вивчити це все на тренуваннях, переважно через те, що їм це здавалося веселим жартом і все переводилося у жартівливу форму. Але не цього разу. Наш хлопець, якого звали Барнхіл, жорсткий танковий механік, який постійно ліз у бійки і пішов у армію, щоб не потрапити за ґрати, підняв свого "масного автомата" на командира команди К і закричав "Стоп, йобтваюмать, щас відстрелю яйця!" Командир патруля і не думав зупинятися, а йшов далі. Йому здалося, якщо він повідомив по радіо, цього достатньо. Він думав, що це якийсь піздаватий танкіст грається з ним. Барнхіл, який знав цього командира особисто, крикнув йому знову. Командир патруля можливо через те, що пролежав всю ніч у багнюці, а може через те, що забув пароль, відповів йому – "іди на хуй, придурок!". Барнхіл вистрілив, і не один раз, а всадив усі 30 куль з магазину. Слава богу, у нього був "масний автомат" і він з нього ніколи раніше не стріляв. Цей автомат під час стрільби сильно уводить вправо і вверх. Командир патруля отримав тільки дві кулі 45го калібру і його евакуювали. Він матюкав Барнхіла на чому світ стоїть, коли його вантажили на гелікоптер. А нашому механіку дали виговор і наказали палити гівно цілий місяць. Його також мали понизити у званні, але його вже понизили за якийсь інцидент ще на кораблі. Доречі, він був чудовим механіком.
Ми почали приймати протималярійні таблетки. Вони були величезні і називалися Атропін. Ми їх називали конячі таблетки. Після них шкіра ставала жовтою, а очі наливалися кров'ю. Вночі можна було спускати рукава, щоб комарі не кусали. Так деякі намагалися убезпечити себе від малярії, щоб не ковтати ці страшні таблетки. Нам доводилося провіряти, чи наші хлопці приймають їх, коли отримують.
На базі встановили душ із таких самих бочок, які ми використовували під гальюни. Холодного душу не було, бо сонце нагрівало воду дуже сильно. У кожного солдата були резинові тапки "в'єтнамки", які ми купували у місцевих.
Все, що я пам'ятаю з цих днів – неймовірна спека. У США я жив у Флориді, де було також жарко, але це навіть близько не схоже на В'єтнам. Доводилося пити багато води. Наші хлопці нудилися без роботи, було незрозуміло навіщо ми тут взагалі без танків. Ми були без машин як каліки. Якось вранці я намагався заснути. Всю ніч я провів на периметрі, бо тепер офіцери повинні були провіряти своїх солдат там, щоб уникнути випадків, як з Барнхілом. Я влігся у свою брезентову постіль і вже почав потіти, як мене розбудив Джері Степлтон. Він був одягнутий у свою тропічну уніформу, бронежилет, шолом і з пістолетом в кобурі на плечі. "Вставай і дуй за мною!" Я навіть не запитав куди. Я одягнувся, надів свою армійську кобуру і подумав, що треба обов'язково дістати собі таку кобуру як у Степлтона. Ми випили кави біля кухні і пішли по багнюці. Він десь нарив джип і вантажівку. Наш сержант постачання і якийсь мужик з штабу нас там чекали. Джері сів у джип за кермо і сказав сісти мені поруч. Коли я сів, він поклав мені на коліна заряджений "масний автомат". "Ти, що жартуєш?", подумав я але не сказав. "Куди ми їдемо?", запитав я. "Даян!", відповів він, ніби це слово, щось для мене означало.
Джері був атлетичного складу, з чорним волоссям і, як всі офіцери, відростив величезні вуса. Він також був лейтенантом, пройшов підготовку у Техаському державному педагогічному коледжі. В армії він пройшов додатково парашутну школу і командос, як і я. Як заступник Хертеля, він поводився ніби закінчив Вест Поїнт. Окрім того він був моїм другом. Джері сам очолював мій третій взвод, поки не приїхав я. Я з ним дуже зблизився і дуже сумував, коли його забрали через пару місяців в госпіталь. Він отримав своє четверте і останнє поранення. Джері був магнітом для металу і отримував поранення тільки виходив за межі периметру. На базі жартували, що в полі треба триматися від нього подалі, бо якщо якась куля випущена, вона летить у Степлтона.


Командири взводів роти М. Зліва направо: Я, Кастерман, Джері Степлтон, Мосс.

Ми сіли в машини і поїхали. За нами вирушила вантажівка з нашим сержантом постачання. Сержант Мессік був схожим на ведмедя. Він був ветераном Кореї та Форту Лівенворс, де сидів за розкрадання військового майна. Згодом ми з'ясували, що він був найкращим сержантом постачання в усій американській армії. Якщо щось треба було, Мессік отримував це, по офіційним каналам, або по неофіційним. Він дуже гарно знав, як працює система у зоні військових дій. У середині 1967 року його убили з кулемета, коли їх конвой потрапив у засідку.
Ми виїхали на Хайвей 1 і проїхали короткий шлях до Бьєн Хуа, дім Громового Стада (Thundering Herd), 173тьої парашутної бригади. Ми причепилися у хвості конвою, який ескортував джип з вмонтованим М60 і їхали так до бази першої піхотної дивізії. Шлях тривав близько години і ми їхали по забудованих територіях увесь час. На базі ми під'їхали до дерев'яної будівлі з залізною стріхою. Джері припаркував джип і десь зник. Скоро він повернувся з товстезним піхотним сержантом. Вони забрали з вантажівки картонні ящики з Джоні Вокером, блек лейбл. Це був чесний обмін. Потім ми поїхали до металевих контейнерів. Деякі з них були відчинені і речі вивалені прямо в бруд. Це були нові джангли. "Нам потрібні джангли, тропічна уніформа, дошки і фанера", сказав Джері. Скоро ми навантажили повну машину. Мессік повіз машину на нашу базу, щоб ще раз повернутися. А ми пішли в кондиціонований офіцерський піхотний клуб. Джері привітався по імені з в'єтнамською проституткою, одягнену в традиційний одяг. "Я провів тут багацько часу, поки чекав на вас, коли ви прибудете з США", пояснив Джері. Ми замовили пива, біфштекс, картоплю фрі і морозиво на десерт. Все було чудово. Коли ми п’яні повернулися на базу, ми були героями.
На наступний ранок усі були вдягнені у джангли і тропічну уніформу. Тепер ми набули вигляду місцевих. Я таки дістав нову портупею, таку яку хотів. У тропічній уніформі не потрібні були труси, тому ми їх викинули. Білизна в такому кліматі могла бути причиною хвороб. Завдяки дошкам і фанері ми нарешті вибралися з бруду, тепер можна було ходити по базі, не занурюючись у багно.
Якось ми з Джері і моїми командирами відділень вибралися постріляти. Ми вистріляли по сотні куль з наших пістолетів. Я не міг попасти у ціль, що була далі за три метра. З собою ми також захопили дурнуваті "масні автомати". І хоч це було смішно стріляти з них, в бою я б обрав краще їх, аніж нічого. Там також тренувалися розвідники з 17тої кавалерії. Вони також стріляли з М3, але у них були самопальні глушники. Якщо стріляти короткими чергами – звуку було дуже мало. Я спробував поговорити з ними, але вони були якісь не сильно товариські. Нарешті мені вдалося дізнатися, що їх група називається "Мужлани" і вони займаються тільки нічними засідками. У них було щось наскільки моторошне, що я не можу пояснити. Щось було з його очима і він ніколи не посміхався. Він пояснив, що їм потрібні "масні автомати" для тихої стрільби. Я більше його не запитував нічого.
Хертель зібрав всіх нас у свій намет, який слугував йому офісом. Нам потрібно було навідатися до першого ескадрону 4тої кавалерії завтра і виїхати з ними на місію. Деякі молодші офіцери з наших піхотних взводів також були тут. Наступного ранку ми одяглися і з своїми М3 і двома магазинами до них прийшли на гелікоптерну площадку. Чуваки з піхоти мали з собою М16 і ми вигляділи по-дурному з нашими "масними автоматами". Зате більшість з них були одягнуті в стандартну уніформу і чорні армійські чоботи, а на нас була тропічна і джангли. У одного був старий автомат Томпсона. Ми всі зацінили його і я подумав, що краще б у мене був Томпсон аніж М3. Ми завантажилися і полетіли. Чим вище ми піднімалися, тим прохолодніше ставало. Вид був фантастичний з відкритих дверей Хью. В'єтнам був прекрасним місцем з гелікоптера. Ми здалеку помітили місце призначення – це була червона рана серед зелених джунглів. Там стояли танки і М113, тимчасові будинки з чуваками, які тинялися навколо. Коли ми приземлилися, настало знову пекло. Нас привітали офіцери 4/1 Кавалерії. Вони вже тут були цілий рік, підпорядковані першій піхотній дивізії. У них не було ACAVвів, і вони ще досі використовували М113 з бензиновим мотором. ACAVами ми називали покращені бронетранспортери М113. Їх офіційна назва - Штурмовий Бронетранспортер Кавалерії (Armored Cavalry Assault Vehicle). Зате вони зробили саморобні захисні екрани на М113, тому кожен бронетранспортер мав унікальний вигляд. Кожен взвод мотопіхоти мав по три танки.
Без церемоній нас відвели до машин і сказали запаковуватися. Ми з Джері полізли на М113. Нам сказали робити те, що й усі. Ми помітили, що хлопці з 4тої кавалерії їздять на броні, а не всередині. Якщо машина наїде на міну, то їх просто скине з броні, а не уб'є в ньому. Нас вчили прямо протилежному, що солдати на броні вразливі для ручної зброї. Як я зрозумів, ми прилетіли сюди, щоб перейняти досвід. Зрештою ми подивилися і робили по своєму, бо обидва методи мали свої переваги і недоліки.
Машини розвернулися і поїхали по розбитій дорозі. По бокам йшли піхотинці. Їх М16 були напоготові. Я відчував себе спокійно, бо знав, що хлопці з 4тої кавалерії не хочуть, щоб з нами щось трапилося. Тут ми були гостями. Ми рухалися обережно, їхали і зупинялися, їхали і зупинялися. Нарешті ми дісталися до якогось стовпа. Очевидно він помічав вхід кудись, можливо до каучукової плантації. Ми зупинилися, потім поїхали і натрапили на міну. Бууум! І я лечу в повітрі. Я зробив сальто і приземлився біля калюжі. Я із здивуванням помітив, що дуло мого М3 суттєво погнулося. Очевидно я упав на нього. Я задихаючись поліз до ями, обмазався багнюкою і націлив дуло в джунглі. Від удару страшенно боліла голова.
По радіо щось кричали. Я розібрав тільки "дастоф". Так у В'єтнамі називали евакуаційні медичні гелікоптери, там служили найсміливіші та найшанованіші люди. Скоро один евакуатор приземлився і забрав трьох – водія і командира бронетранспортера, і Джері. Він показав мені великим пальцем – все добре. Я забрав його М3. Його ногу вже перемотав медик. Коли гелікоптер відлетів, ми покинули задимлений М113 і я сів на інший. Тепер у мене було два "масних автомати", Джері і мій з погнутим дулом. Я думав, що ми повертаємося на базу, але ми продовжили місію. Якийсь чувак дав мені попити води з своєї фляги і запитав, чи у мене все добре. Я відповів, що все окей, хоча у мене боліла голова і дзвеніло у вухах. Він показав мені гранатомет М79. Я їх ніколи раніше не бачив. Його називали “thumper”, через звук, який він видавав при пострілі – "суумп!" М79 стріляв 40 міліметровими гранатами на великі дистанції. Далі ми їхали дуже швидко, сильно трясло і я вчепився у броню так сильно як тільки міг. Потім ми раптом зупинилися. Мій бронетранспортер носом вліво, а той, що їхав перед нами, носом вправо. Всі машини відкрили вогонь з усієї зброї, яка тільки була на борту. Вони це називали "божевільна хвилина". Грохот стояв неймовірний. Чувак поріч зі мною штовхнув мене, щоб я стріляв, і я висадив увесь магазин з автомату Джері в нікуди. Потім зняв магазин з мого погнутого і теж вистріляв, а потім вистріляв один запасний. Загалом вийшло 90 куль. Це не зменшило головної болі. Після цього ми розвернулися і поїхали на базу. Як мені потім пояснили, це робили для того, щоб покращити боєвий дух хлопців, налякати в'єтконгівців і протестувати зброю. Мені здалося, що це був гарний метод зняти стрес. Ми потім вигадали свою версію "божевільної хвилини" і назвали його "грім гремить".
Ми повернулися на базу, де довго тиснули один одному руки і нас запросили за столи, де стояли холодні напої та тістечка з горіхами. Всі навколо поводили себе ніби були на коктейльній вечірці, розмовляли ніби нічого щойно не трапилося. Хертель підійшов до мене і сказав, що з Джері все добре, лікарі дістали з ноги шрапнель. Він спитав як я. Я сказав, що болить голова, Хертель кивнув і перемкнувся на іншу розмову. Він іншого капітана я дізнався, що водій бронетранспортера помер по дорозі в госпіталь від обширних пошкоджень голови. Моїй голові ставало все гірше, я був обмазаний підсохлою багнюкою і від мене смерділо. Було дуже важко в такій ситуації лишатися вічливим, товариським і цивілізованим. Я випадково натрапив на знайомого медика, який дав мені аспірин.
Вся ця подія була нашим першим боєм і вона не була схожа на те, на що ми сподівалися. Це взагалі була якась дурня, якщо подумати. Що ми добилися цією вилазкою? Якби мені довелося пояснювати цю ситуацію матері убитого хлопця, що б я сказав? Ми полетіли назад і я проспав усю ніч на своїй койці. А вранці Мессік виїбав мене за "його погнутий автомат" і за те, що я не повернув один запасний магазин.
Джері повернувся і тепер показував усім своє поранення. Він був на милицях і це було не просто для нього ходити по дощечках, які ми проклали у багнюці на базі. Його права штанина була зрізана і на нозі намотана велика кількість бинтів. За це йому дали Пурпурне серце. Це була перша така медаль у нашої роти і далеко не остання для нього. Джері не дозволили їхати з нами у Сайгон, щоб забрати бронетехніку, хоча він дуже хотів. Нарешті Хертель, наш командир, сказав: "Твоюмать, я сказав ні!". Джері довелося обмежитися організацією наших зборів. Він так часто нам говорив, що треба перевірити і як це треба робити, що зрештою всі йому по-черзі сказали "заткнись". Я зібрав всіх танкістів з п'яти танків і ми обговорювали, що очікувати завтра. Нас було 20 чоловік, по чотири на кожен танк. Всі командири танків були ветеранами і дуже професійними вояками. Я з гордістю можу сказати, що так було у всій нашій роті.
По правилам мій танк мав номер 31, це означало перша машина третього взводу. Але, як командир взводу, мій радіо-позивний був 36. Цифра 6 означала, що це "командна машина". Всі інші мали позивні такі самі, як і їх номер танку. Позивні нашого командуючого М роти були просто 6, або Майк-6. Майк означало "М", Браво – "Б", тощо. У радіо ефірі потрібно було називати фонетичні слова на літери, що позначали батальйони чи групи, щоб не було похибок. Коли ми зібралися фактичне керівництво перейшло до мого досвідченого першого сержанта Мітчела, для якого я був просто ще одним молодим і зеленим офіцером у його кар'єрі. Він зібрав мені команду для мого танку – заряджаючий Вольвенд, водій Зінко і наводчик Джейк. Екіпаж танку дуже зближується з часом як родина. Зінко був дев'ятнадцятирічним хлопцем з Денбері, Кентуккі. Вдома він ганяв на гонках по бездоріжжю. У нього була дівчина Мері, з якою він зустрічався у старших класах школи. Вона писала йому кожен день, аж поки не кинула, бо вона "була проти війни і не могла бути разом з тим, хто воює". Таке траплялося дуже часто. Зінко рано повернувся додому, оскільки помер його батько в CША. У мене потім було багато водіїв, але ні з ким ми так не порозумілися як з Зінко. Він якось інтуїтивно знав, куди я хочу їхати і я навіть підозрюю, він читав мої думки. Джейк був сержантом мого віку, 24 років. Він уже п'ять років прослужив в армії. Він дуже гарно знав танк M48A3 і розбирався у всьому його озброєнні та механізмах. Він командував моїм танком, коли я був відсутнім. Його спеціально обрав мій сержант Мітчел, щоб допомагати мені. Вольвенд був високим худим чуваком з якогось містечка в Південні Дакоті. Він постійно мовчав але робив усе, що я йому говорив. Вольвенд умів класно чистити зброю і робити так, щоб вона працювала краще. Він повернувся додому, став успішним фермером, розводив свиней і тепер у нього 17 онуків.
Другим танком нашого взводу, що мав номер 32, командував сержант Ефан Гонзалес. Він був родом з Сегуна, Техас, і був кадровим сержантом національної гвардії Техасу. Потім він пішов від нас, коли ми "вливалися" у п'яту кавалерію. Це трапилося відразу після того, як 32тий танк втонув у рисовому полі так, що лише антена виднілася над болотом.
Сержант Джон Мітчел був моїм взводним першим сержантом і командував танком номер 34. Він був людиною з надзвичайними можливостями і ветераном Кореї. Родом Джон був з якогось закутка в горах Тенісі. Після того, як я став виконавчим офіцером роти, а офіцерів на всі посади не вистачало, він став командувати моїм третім взводом.
Сержант Гордон командував 35тим танком. Він був наймолодшим і самим недосвідченим командиром, через це інші командири ним безжально керували. Потім він натрапив на міну, його викинуло з 35того і він зламав шию. Гордон був першим убитим у моєму третьому взводі.
Танкістів поділили на три групи, посадили до вантажівок і ми поїхали в Сайгон. Ми їхали забирати наші танки. Наша піхота уже перевозила бронемашини у Лонг Бін. ACAVи та інші машини прийшли іншим кораблем і розвантажувалися у якомусь іншому доці. Дорога до Сайгону була у чотири смуги, прямо як вдома. Ми перетнули міст і в'їхали в місто. Навіть в темряві ми помітили французький вплив на архітектуру міста. Будинки були старовинними, трохи обшарпаними, але все-рівно красивими. Так рано на вулицях ще не було ніякого руху. Американська військова поліція та місцева, яких ми називали "білі миші", провела нас до самих доків. Там ми побачили 17 танків M48A3, вишикуваних у ряд. Вони були розібраними для транспортування. Головні гармати були прив'язані позаду башти. Також у кожного танка був дерев'яний ящик, в якому були складені внутрішні механізми: кулемети, радіо, окуляри, інструменти тощо. По розмірах це було більше за гроб, але тієї самої форми. Команда за командою ми розділили танки і записали їх серійні номери, це означало, що вони перейшли у власність третього ескадрону одинадцятої бронетанкової кавалерії. Хертель повинен був розписатися за всі 17 танків і їх обладнання. Уже потім ми з'ясували, що ми прийняли набагато менше обладнання, ніж розписалися на папері. Найгірше, що ми не отримали біноклів. Наш легендарний сержант постачання Мессік примінив усю свою магію і ми скоро отримали все, що потрібно. Ми відкрили ящики і команди почали прилаштовувати аксесуари на наші машини, тестувати радіо, натягувати гусениці. Це зайняло багато годин, всі кричали, позичали інструменти і радилися один з одним. Я спробував допомогти, але мій наводчик Джейк сказав, що я офіцер і повинен просто контролювати процес. Але насправді він просто не хотів, щоб я путався під ногами. Я прийшов до сержанта Мітчела і ми ходили навколо наших танків. Мітчел роздавав багато порад. А я тримав рота на замку. Командири двох інших взводів робили те саме, ходили хвостиками за своїми взводними сержантами. На обід ми з'їли наші С-раціони і продовжили роботу. Потроху танки почали набувати бойову форму. Нарешті всі 17 танків М роти були готові. Приїхав бензовоз і заправив нас соляркою. Заревли мотори. На багатьох машинах були розряджені акумулятори і нам довелося заводити танки за допомогою довжелезного кабелю, приєднаного до працюючих акумуляторів з сусідніх машин. Зрештою всі 17 моторів ревли на холостих, док був затягнутий вихлопами. Можливо у когось і не працювало радіо, але у моєму третьому взводі все працювало. Хертель вийшов на зв'язок і заговорив за правилами, називаючи тільки номера і слова, які за першими літерами означали маркування рот.
- Рота Майк, це шостий, перевірка зв'язку по всій команді, прийом.
І ми відповіли по черзі:
- Шостий, це один шість, все голосно і чітко чутно, прийом! – почувся голос Кастермана.
- Шостий, це два шість, Ліма Чарлі (Lima Charlie – фонетичні слова від голосно і чітко, англ. loud and clear) – відповів Мосс.
- Шостий, це три шість, голосно і чітко. – закінчив я.
Хертель віддав перший наказ:
- Група Майк, це шостий. Готуємося до маршу. Я веду, за мною "дозертанк" (на кожну роту надавався один танк з бульдозерним ковшом), потім перший взвод, другий і третій, прийом.
Ми по черзі підтвердили, що все зрозуміло.
- Всі на вихід! На вихід!
Танк Хертеля двинувся і ми витягнулися в лінію, як і було наказано. Виїхали за Сайгон і рушили в бік Лонг Бін. Це було неймовірне відчуття, коли я стояв у башті, а вітер дув мені в обличчя. З висоти башти я бачив багато хорошого попереду, я бачив себе як у кінохроніці з часів Другої Світової, коли танкісти Паттона в'їжджали у звільнене місто в Європі, піднявши великі пальці, а вдячне населення вітало їх. Ми проїхали Сайгон не вдаривши жодну машину, не збивши жодного ліхтаря. За містом я скомандував Зінко увімкнути наші фари, оскільки уже стемніло. Я відчував себе великим, сильним і непереможним, аж поки не зрозумів, що у нас немає набоїв. Ця думка охолодила мої фантазії і я був дуже радий, коли ми врешті без пригод прибули на наш брудний танковий майданчик у Лонг Біні. Машини зупинилися і ми вимкнули двигуни.
Наступні дні ми були шалено зайняті процесом покращення танків, налаштування радіо і зброї. Прийшов час тестувати наші гармати. Ми отримали бойову норму 90то міліметрових набоїв – 64 снарядів. 40 штук "каністр", заряджених шрапнеллю, в кожному по 1250 металевих кульок. Це набої протипіхотні, стріляти ними – це те саме, що стріляти з велетенського дробовика. Ми їх використовували найбільше у В'єтнамі. Ними також було класно розчищати собі дорогу у заростях. Інші 24 були снаряди різноманітного призначення. Серед них були набої високої вибухової сили (HE або High Explosive). Ці снаряди вибухали як артилерійські. Були набої з білим фосфором (WP або White Phosphorous, на сленгу ми називали їх Віллі Петер, від фонетичних слів WP - Willie Peter). Ці снаряди підпалювали все, що тільки можна. Коли вибухав Віллі Петер, то навколо утворювалася біла хмара. Білий фосфор був страшною зброєю, якщо він потрапляв на тебе, то продовжував горіти і міг пропалити тіло наскрізь. Також на всяк випадок ми мали пару бронебійних снарядів щоб підривати ворожі танки, але жодного разу не використали їх. За весь час у В'єтнамі я бачив тільки одну ворожу бронемашину – легкий російський танк-амфібія ПТ-76. Ці снаряди пропалювали у броні дірку. За два дні наша рота підготувалася до бойової кондиції. Все, що лишилося – нанести номери танків на броню, а також вигадати для них імена і написати їх на баштах. За традицією всі імена повинні починатися з літери М, оскільки наша називалася М. Я назвав свій Мокс Нікс, що було перекрученою німецькою фразою “Mocht Nicht” і перекладалося, як "нічого не означає". Ми обрали для взводу знак – трилисник, оскільки моє прізвище було ірландським. Командири інших взводів також обрали собі герби. Кастерман взяв череп з кістками, а Мосс – пікового туза. Ми повечеряли і навіть послали замість хлопців пару танків на периметр. Все було тихо, поки не вибухнули склади з набоями.
Наша база стояла по сусідству з велетенською другою польовою базою, домівкою генерала Вестмореленда і одночасно велетенським магазином для солдат (РХ). В тому магазині було все, наші американські супермаркети могли тільки позаздрити такому вибору. Там же розміщувалися гігантські склади амуніції, найбільші у всьому В'єтнамі. Звісно там зберігали багато штуковин, що могли вибухнути. В'єтконгівські сапери проникали туди раз на чотири-шість місяців і підривали все, що могли. Мені довелося бачити це вогняне шоу. Це як святкування грандіозного Дня Незалежності. Снаряди рвуться постійно і вночі так світло, що можна читати книгу без лампи. Звісно ми спочатку заховалися під укриття, а потім і взагалі позалазили до танків, але ніяких наказів не отримували. До ранку вибухи не стихли. Більшість з нас так і не заснула в ту ніч. Ми сиділи і дивилися як рвуться снаряди, реве сирена, а персонал другої польової бази намагається приборкати це пекло.
У В'єтнамі пройшли вибори і наш один взвод відправили на інавгурацію генерала Ку, який став президентом. Коли я запитав потім Мосcа, як все пройшло, він з'їхав з теми і тільки крутив очима.
Я пожалівся Кастерману, що не можу влучити в ціль з свого пістолета. Він з усмішкою сказав, що помітив це на тренуванні, яке ми проводили тиждень тому. Він вийняв магазин і потрусив зброю. Пістолет деренчав як бляшанка з металевими шариками. Командир одного з танків взвода Кастермана був зброярем і колись був членом американської армійської пістолетної команди (US Army pistol team). Його звали сержант Граді Ковард. Кастерман забрав мій пістолет і віддав його своєму сержанту. Ковард замінив кілька деталей з свого особистого запасу і повернув мені. Пістолет більше не деренчав. Ми пішли на периметр і я там постріляв по банкам з-під пива. Тепер у мене був найліпший пістолет. Мені, навіть, було важко промазати.
А до нас приїхав генерал Вестмореленд. Він видерся на танк і казав, щоб ми "гнали маленьких виблядків" і продовжували це робити поки вони не помруть. Він був високим красивим генералом, реальним героєм Другої Світової. Знищувати В'єт Конг було для нього ніби дитячою забавкою.
Ходили чутки про якусь заплановану акцію, ми чекали її, щоб прокататися на наших танках. По дорозі, що проходила біля нас, проходили інші загони, найчастіше з Армії Південного В'єтнаму (ARVN) та 173та повітряна піхота. Їх вантажівки були частково поломані, з численними дірками від куль. Солдати в них були ніби стомлені. У них був, як то кажуть, "той погляд". На залізниці, що також проходила біля нас, ми бачили бронепотяг, з гарматами та кулеметами. На ньому їхали війська Південного В'єтнаму з старими американськими карабінами, які ми використовували у Другій Світовій. У деяких в'єтнамських солдат була гвинтівка М1, яка була довшою за них самих. Я таке бачив у фільмі про Лоуренса Аравійського. Там він разом з бунтівними арабськими племенами нападав на турецькі бронепотяги і вбивав їх усіх. Я подумав, що дуже легко зробити засідку на потяг.
Наш командир, капітан Хертель, викликав нас, командирів взводів до себе в намет і наказав прийти завтра на нараду. Нарешті, ми мали виїхати на першу місію. Вранці, я прийшов на брифінг. З нами також був лейтенант з артилерії, який був призначений до нас, на випадок якщо ми захочемо викликати їх підтримку. Зрештою я не зрозумів усієї картини нашої місії, зате усвідомив свою роль у ній. Мій танковий взвод повинен йти попереду усіх військ у цій операції під командуванням Хертеля. Його танк тепер прикрашала назва " MFIC", що було абревіатурою з “Mother Fucker In Charge” (Йобарь на посту). Джері Степлтон їхав у бронетранспортері зв'язку разом з артилеристом.
Коли я повернувся до свого взводу, ми обговорили всі умовні позивні для радіо ефіру і проглянули карту, на якій був прокладений наш маршрут. Першим ми хотіли пустити 32 танк Гонзалеса, потім мав йти мій МоксНікс, далі 33тий Візерспуна, 34тий Мітчела і останнім мав йти 35тий Гордона. Оскільки це була моя перша бойова місія, мене проінструктували щодо радіопереговорів. Я мав говорити спокійно, повільно і використовувати якнайменше слів. Я нервував трохи, тому мене заспокоїли, що можна покластися на інших. Досвідчений сержант Мітчел відвів мене вбік і дав кілька настанов у стилі шкільного тренера. Він розумів мою жовторотість, тому хотів убезпечити взвод у випадку якщо я розгублюся. Ми домовилися про секретний радіопозивний. Якщо я не буду знати, що робити, я повинен буду дати цей позивний по радіоефіру і Мітчел перебере командування на себе.
Коли ми повернулися до наших танків, ми налаштували робочі частоти на бортових радіостанціях. На моєму була встановлена командирська установка ANVRC 12, що мала 12 каналів. Ми могли слухати відразу усю роту, а по іншому каналу – тільки наш взвод. Ще пару частот були віддані усіляким допоміжним службам. Одна з них - гелікоптеру, що мав нас вести по країні. Він також повиннен був направляти повітряну підтримку у вигляді пропелерних Скайрайдерів та реактивних Фантомів. Інша частота надана дальнобійній артилерії, що стріляла з нашої бази і накривала величезну територію. І, звісно, дуже важлива частота надана медичній службі, щоб забирати поранених. В інших наших танках були стандартні радіостанції з всього однією частотою – нашого взводу. Ми перевірили зв'язок всередині взводу, а також з піхотинцями нашої роти М. Коли ми скінчили, я пішов у свій намет і спробував заснути. Я хвилювався.
О третій ранку ми зібралися біля нашої кухні, перекусили беконом з яєчнею і побрели до танків. У пів-п'ятої ми завели машини. В 4:45 я отримав наказ від командуючого і наказав своєму взводу вирушати. Тільки ми виїхали за ворота, я сказав по інтеркому закрити люки і зарядити зброю. Мій заряджаючий вставив шрапнельний снаряд у головну гармату і зарядив танковий кулемет. Я вставив ленту в 50-ти каліберний кулемет, установлений на башті. Так почалася наша перша місія.
Наша колона просувалася по дорозі з двома смугами. Ми тримали сталу швидкість, щоб колона не розтягнулася. За базою ми почали відчувати стійкий аромат В'єтнаму. Це було схоже на запах паленого дерева і людських фекалій. По бокам дороги проїжджали рисові поля з селянами, що там працювали. Я здогадувався, що серед них є інформатори В'єт Конгу, що передають по радіо про наш марш і скільки у нас машин. Я вдивлявся у них, але вони не зважали на нашу колону. Потім ми звернули на вузьку стежку, де мали підібрати солдатів місцевих збройних сил. Над нами кружляв Хью, слідкуючи, щоб ми не заблукали. Тепер обабіч дороги були лише кущі. Наші танки здіймали скільки куряви, що нам довелося надягнути окуляри і збільшити дистанцію між машинами. Пилюка заважала нам спереду колони, я уявляю, що там творилося позаду. Ми повинні були звернути вбік і підібрати якихось місцевих ренджерів. Коли ми наблизилися до повороту, гелікоптер повідомив Хертеля, що ми повинні повертати, а він наказав нам повертати. Поки наказ дійшов до мене, я повідомив, що ми повернули вже. Мій перший танк повідомив мене, що бачить мужика в чорній піжамі і гвинтівкою на дорозі на відстані 100 ярдів (ми ще не звикли тоді до метричної системи). Я повідомив капітана Хертеля по радіочастоті, яку використовувала вся колона. Це було добре, оскільки всі машини відразу зупинилися і не врізалися один в одного. Хертель сказав, щоб мій сержант помахав мужику рукою. Якщо той вистрелить у нас – значить він в'єтконгівець, якщо ні – це той, хто нам треба. Я трошки посміявся і передав його настанову своєму сержанту. Мужик помахав нам, і десять інших вийшло з кущів і пішли до нас. Один з них був вище за інших і одітий у камуфляж, це був американський тренер з військ спеціального призначення. Вони пройшли нас і залізли на вантажівки. У спецназівця був дивний короткий автомат. Пізніше я дізнався, що це Swedish K – улюблена зброя командос. Ми рушили далі.
Ми їхали по такому місцю, яке я можу описати тільки як велетенська чаша, оточена джунглями і горами, але пуста ближче до центру. Дорога була наскільки розбита, що майже на метр була нижче за поля навколо. Коли ми доїхали до якогось села з цвинтарем, нам довелося зупинитися. Міст був щойно підірваний. Мертель відправив два бронетранспортера ACAV знайти брід. Джері Степлтон на бронемашині зв'язківців двинув також туди. Вони поїхали, а ми чекали на дорозі. Почулася стрілянина і вибухи гранат. Моє перше бажання було кинутися на допомогу, але сержант Мітчел мене зупинив і наказав чекати інструкцій. Я ловив у радіо ефірі голос Джері. Як з'ясувалося, вони нашли брід. Але там могли пройти ACAVви, а "великим братам" танкам краще туди не соватися. Вони вивантажилися з машин і почалася перестрілка. У них кинули гранати. Двоє були легко поранені, тому викликали медичний гелікоптер. Треба було чекати на мобільний міст (Bailey bridge).
Я не зовсім розумів, що там коїться. Моєму взводу наказали поїхати вліво і зупинитися дулом в бік річки. Ми двинули у лісок зліва і зупинили двигуни, стало тихо. Тут росли високі дерева, а підліску майже не було. Ми не бачили самої річки звідци, оскільки берег круто обривався вниз. Танки зупинилися з інтервалом у п'ятдесят-сімдесят ярдів. Я слухав радіопереговори. По всім частотам була чутна перестрілка. Командувач викликав понтонний міст і він був уже в дорозі. Я наказав двом заряджаючим вилізти з танків і пробратися до берега, щоб повідомити нас, якщо щось трапиться. Десь ударила артилерія. У радіоефірі було так багато переговорів, що здавалося воюють усі, окрім нас. Я викликав два наших взводи, але вони були далеко позаду колони і просто чекали. Потім я почув постріл танка, це очевидно був командирський "Йобарь". Нам негайно наказали стріляти по іншому боці річки. Я викликав назад наших заряджаючих і ми ударили наосліп в нікуди пару шрапнельних і парочку снарядів високої вибухової дії. Танковий кулемет працював чудово, а мій 50ти каліберний заклинило. Ми чекали. Нарешті нам сказали повертатися. Ми спробували знайти якусь іншу дорогу назад, але не знайшли, тому проламали її самостійно. Коли ми повернулися до села, я дізнався, що Джері знову поранили і евакуювали на гелікоптері. Його заділо осколком гранати в плече. Нам сказали рухатися до цистерни з дизельний паливом. Коли ми доїхали до неї, Гонзалес почав заправляти свій танк. Справа від мене було поле, поросле кущами, а за ними починався ліс. Коли Гонзалес закінчив, я наказав заправлятися Візерспуну. Тут я побачив ракету, що пролетіла мимо цистерни і врізалася у стіну зелені з іншого боку дороги. Навколо почали літати зелені трасовані кулі. Ми використовували тільки оранжеві, а в'єтконгівці мали зелені, російського та китайського виробництва. По радіо кричав Візерспун, що їх обстрілюють з лінії дерев. Його танк за секунду розвернувся і помчав туди, стріляючи з усіх кулеметів і гармат. Він навіть не встиг закрити кришку паливного бака. Я розгубився і нічого не сказав. Але інший мій сержант Мітчел, замість мене наказав слідувати усім за першим танком. Ми мчали в розсипну, віялом, до лінії дерев стріляючи з усієї зброї. Я заліз в башту і вдивлявся у ліс, сподіваючись, що зможу побачити кулю, яка летить у мій бік. Мій танк улупив по деревах шрапнеллю. А я згадав, що забув повідомити командуючого про те, що тут відбувається. Мітчел знайшов бункер і підірвав його снарядом високої вибухової дії. У повітрі піднялися бруд, листя та обломки від вибуху. Я почув удар по металу збоку біля моєї башти. Це була маленька, як м'ячик від гольфу, китайська граната. Вона лежала біля основи антени. Не роздумуючи, я висунувся з башти і спробував її скинути правою рукою. Вона вибухнула і у мене оніміла рука. Болі не було, тільки поколювало. Я подумав, що це було не дуже розумно вилазити, я мав навпаки сховатися у башті. Тут я побачив якийсь рух справа і закричав, що бачу когось. Маленький мужичок у чорній піжамі побіг у бік лісу. Мій наводчик крикнув: "Я його дістану!" і зарядив шрапнеллю з головної гармати. Мужичок просто розчинився у кровавому тумані. Я думаю, від нього не лишилося взагалі нічого. Прибув бронетранспортер з піхотою. Вони обшукали бункери, попередньо закидаючи туди гранати. А ми повернулися назад заправлятися. Всі були збуджені і перемовлялися в радіоефірі. Я побачив бронетранспортер з медиками. Я посадив свого наводчика у башту, а сам пішов до них. Здавалося, що ніхто не помітив моєї дурної витівки з китайською гранатою. Я зняв свій шолом танкіста і надів стальну каску. Мій заряджаючий, Вольвенд, протягнув мені автомат M3, а наводчик спитав, що трапилося. Я сказав, що поранений, але не сказав правду, бо було соромно за свою дурість. По дорозі я махнув сержанту Мітчелу, що йду до медиків. Він кивнув і зробив мені знак руками "Чому?". Медик оглянув і прочистив руку, яка вже починала боліти. Тільки тут я помітив, що через долонь проходить глибока рана, а останньої фаланги вказівного пальця немає. Медики хотіли викликати гелікоптер, але я відмовився. Вони все перев'язали і я пішов назад. Біля танка зрозумів, що забув у медиків свій автомат і побіг назад. Я був сильно сердитий на себе. Під час перестрілки я ніби онімів, не дав жодної команди. Добре, що у мене був гарний взвод. Я зв'язався з командирами танків і подякував їм.
Всю ніч ми провели на дорозі. Ми патрулювали вверх і вниз. Кілька разів по нас стріляли. Один бронетранспортер підірвався на міні і всю команду забрав медичний гелікоптер. Вранці прибув міст, який вони зібрали до обіду. Ми знову виїхали спереду колони.
Пейзаж не змінився. Ми знову піднімали багато пилюки. Скоро почалося болото по обидва боки. Дорога так звузилася, що ледь вистачало для танків. Скоро болото стало ще небезпечніше, можна було навіть побачити воду на його поверхні. Рука боліла, але я намагався не думати про неї. Раптом я зрозумів, що якщо на нас нападуть, ми не зможемо маневрувати тут, не зможемо навіть розвернутися. Ми проїхали маленьке село без людей.
Гонзалес їхав попереду, по інтеркому почувся його крик. Танки зупинилися. Перед ними була величезна траншея три метри в ширину і дуже глибока. Танк міг би ще переїхати її, але інша бронетехніка не зможе. Ми не могли її об'їхати і не могли розвернутися, щоб їхати назад. Не було можливості і привезти розбірний міст, оскільки сюди не вела жодна інша дорога. Я повідомив про це Хертелю. Він пішком прийшов подивитися. Ми з Гонзалесом також злізли з танків і стояли на краю траншеї. Хертель повернувся до мого танку і довго з кимсь говорив по моєму радіо. Через двадцять хвилин біля колони приземлився Хью і з нього виліз майор, офіцер управління операціями ескадрону (S-3). Його супроводжувала свита з п'яти чоловік і вони всі йшли до нас. Я помітив, що вони всі мають при собі CAR 15. Ці штабні криси мали кращу зброю ніж ми в полі зі своїми "масними автоматами". Ми з Гонзалесом повернулися у танки, а Хертель повів делегацію до траншеї. Вони навшпиньки підійшли до неї і хтось з свити не втримав рівновагу і упав туди. Його швидко витягнули компаньйони. Зрештою всі вони якось перелізли на інший бік і пішли по дорозі далі. Хертель лишився на цьому боці, і стояв, уперши руки в боки. Потім пролунав вибух. Я почув як метал свистить у повітрі. Майор упав на землю з своїми людьми.
Гонзалес виліз з машини і почав направляти свого водія, як переїхати траншею. Танк майже завалився туди, але зумів вибратися на інший бік. Я подумав, що це паршива їдея, оскільки невідомо, чи зможе він повернутися назад. Хертель побіг назад до командира нашої піхоти. Він наказав йому зняти з кожного бронетранспортера по два піхотинця і вести їх через траншею на інший бік. Бідний лейтенант зжався від страху у бронемашині і відмовляється виконувати наказ. Хертель покрив його матами і віддав командування сержанту. Ми з моїм водієм схопили два М3 і полізли також через траншею. Наводчик навів гармату танка в бік, де лежав офіцер з штабу ескадрону. Ми з Зінко залягли зліва від дороги, а Хертель з піхотою двинувся вправо прямо по болоту. Я чув його накази стріляти по лінії лісу і накрити гранатометами М72 площу навколо дороги. Ми з Зінко поповзли вперед. Він був попереду і раптом зупинився. Він сигналом показав мені велетенський, розміром з велосипедне колесо, чорний горщик. Його горловина була направлена в бік дороги. Це була самопальна дистанційна міна-клеймор. З горщика спускався товстий чорний телефонний дріт. Очевидно саме така міна і вибухнула перед цим. У нас не було рації і я не міг повідомити Хертеля про знахідку.
Очевидно було багато поранених, бо прилітав медичний Хью і забрав їх. Самопальна міна була нашпигована гайками і болтами. Нарешті всі перелізли назад. Зінко повернувся до нашого танку, а я допомагав Гонзалесу розвернути на місці його 32й.
Мені по радіо передали, що ми повертаємося. Та частина колони, що ще не встигла в'їхати в болото – повинна була розвернутися. А ті, що вже в'їхали – повинні були їхати задом. Ми з сержантом Мітчеллом обережно розвернули наші танки, а ACAVви не могли цього зробити, тому їхали задки. Якби у мене був гарний настрій та не боліла рука, я б мабуть нареготався з цього всього. ACAVви їхали назад дуже повільно. Вони двигали трошки назад, а потім трошки вперед, бо не могли їхати рівно задом і їх постійно вивертало вбік. Якраз, коли ми проїжджали село на краю болота, я отримав повідомлення, що артилерія зараз накриє його. Після десяти снарядів, він села не лишилося взагалі нічого. Сподіваюся там не було нікого. Я думав, нахера ми бомбимо їх село? І дійшов висновку, що це просто помста, без будь-якої військової доцільності.
Нарешті ми знову вибудувалися у колону і рушили назад у Лонг Бін. Тепер мій взвод був у кінці колони. Операцію скасували, і бачить Бог, я не сильно цьому засмутився. Коли ми повернулися, Хертель зібрав усіх офіцерів та, виконуючих обов'язки офіцерів, сержантів на кухні. Він сказав, що довольний нашими діями, щоб ми не засмучувалися, що це було просто тренування координації наших дій. Також він сказав, що операція провалена через погане планування, а не через наші дії. Далі він похвалив "героїчного" штабного майора, який отримав шматок шрапнелі з міни. Було зрозуміло, що це сарказм і Хертель виставляє його зараз повним дурнем. Ми всі посміхалися, а Хертель робив вигляд, що не розуміє чому. Він також пожартував про мене, назвав мене "бойовим ірландцем" за те, що я хватався за китайську гранату. Він мене ще досі так називає, хоча пройшло вже 40 років. Ми розповіли йому про міну-клеймор, яку найшли з Зінко. Хертель запитав, у який бік вів телефонний дріт. Хоч він і не викликав той артилерійський удар, але я думаю він був радий, що можливо міну підірвали зі знищеного села. Він сказав мені подякувати моєму взводу за відмінні дії під час бою і окремо подякував нам з Зінко за те, що ми полізли прикривати його через траншею.
Я зустрів радісного Джері з перев'язаною рукою. Він не гаяв часу у госпіталі, а притягнув звідти холодного пива. Медики накачали мене обезболюючими і почали зашивати руку. Я був уже наскільки п'яний, що мені можна було зашивати і без медикаментів. Джері пообіцяв, що підготує папери для отримання Пурпурного серця і пожартував, що у мене не вийшло його наздогнати. У нього тепер було два Пурпурних серця.


Лонг Бін

Як післямова до цієї історії. Через місяць до мене звернувся асистент штабного майора, щоб я підписав папери, де йому за дії біля тієї траншеї повинні були дати Срібну зірку. Я сказав, що йому треба не медаль, а догану втулить, за те, що підставив своїх підлеглих. Він сказав, що якщо я не підпишу, то у мене будуть проблеми. Я послав його нахуй. Хертель також відмовився підписувати ці папери. Але офіцер таки отримав зірку і почав командувати усим першим ескадроном. Потім, через пару місяців, Хертель став на місце того майора, аситент, якого я послав нахуй, став командувати моєю ротою. А я став його виконавчим офіцером.
_________________
tHIS IS THE ENd
Вернуться к началу
Посмотреть профиль Отправить личное сообщение
Показать сообщения:   
Начать новую тему   Ответить на тему    Список форумов -> СМИ, книги, музыка, кино и т.п. Часовой пояс: GMT + 3
Страница 1 из 1

 
Перейти:  
Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете голосовать в опросах


Vietnamwar.ru © 2005